Розповідь, яка повертає віру в людей і добро!

Розповідь, яка повертає віру в людей і добро!

Сучасний світ настільки запеклий і цинічний, що тим небагатьом простим людям стає дуже самотньо. Здається, що добро зовсім вимерло, але це не так! Потрібно просто відкривати свої серця і не слідувати дурній моді на зло. Ця історія змусить вас повірити в краще!

Розповідь, яка повертає віру в людей і добро
Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені час від часу розповідала.

Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жіночій консультації.

Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра дуже мене любили, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!

Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий сад “Дубки”. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а так як жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама згнітивши серце придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.

У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і жахливими в життя. Вона металася по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку або ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку.

Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садка. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий сад. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійно за мене.

Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом вагоновожата покликала мене: “Привіт, малюк! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка …? ”

Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинку “Дубки”, я згадую цей маленький епізод свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай,  заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!

Будьте добрішими, даруйте людям позитив і діліться класною історією!

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!