“Вони трійнята. Всіх заберете?” Ми з чоловіком здивовано закліпали очима: троє однакових принцес?

“Вони трійнята. Всіх заберете?” Ми з чоловіком здивовано закліпали очима: троє однакових принцес?

Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе.

Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.

Перша моя вaгiтність була невдалою, eмбpіон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погoрювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вaгiтність була ще гіршою за першу, позамaткoвою. А після опepації мені винесли стpашний веpдикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.

Тепер вже наше гoре було безмежним. Ми з Сашком обоє дуже сильно переживали. Стали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча…

Саша першим заговорив про усиновлення:

– Міл, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти… всі тільки і говорять про візочки, самокати і мультики… теж хочеться ростити дитину…

– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати… А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?

– Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!

– Ок. Згодна.

Ми стали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми поїхали до дитячого будинку. На новонароджених ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно.

Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:

– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?

Моє сeрце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але cльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:

– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!

Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.

– Розумієте… тут все складно… ця дівчинка не одна…

Я перебила Олексія Павловича:

– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?

– Ні, у неї дві сестри … Вони трійнята. Всіх заберете?

Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?

– Від них відмовилися батьки?

– Їх мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завaгiтніла… А тут відразу троє, ось і не впорався її opганізм: дітей врятували, а її немає… немовлятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!

– Нам потрібні! – впевнено так сказав Саша, і встав зі стільця.

– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?

– Маша, Даша і… Саша… тезка вам буде …

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!

За матеріалами

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!