Ми з Іваном зустрічалися ще наприкінці 90-х – початку нульових. Я була закохана без тями, молода і чесно кажучи трохи легковажна. І результатом моєї легковажності та нашого кохання стали дівчатка-двійнята, яких народила у квітні 2001 року.

Коли я тільки була на другому місяці, Іван несподівано мене покинув. Без жодних причин та пояснень, просто пішов і зник, обірвав усі контакти. Я навіть не встигла йому сказати.  Та й це вже було не важливим, якщо він кинув мене, значить я не була йому потрібна, а отже наші діти теж. В мене не було думок про зупинення вагітності. Ні в якому разі. Я полюбила діток з першого ж дня, коли дізналася, що при надії. А після розриву й Іваном я вирішила жити тільки заради них.

Вагітність проходила не дуже спокійно, в мене було багато стресів, а ще я була одна, та дякувати Богу допомагали батьки. Не залишили саму в такій ситуації. Після народження доньок я переїхала в інше місто, а про Івана навіть і не згадувала, не знала де він.

Було складно, але я виховала дівчаток. Нині вони вже дорослі. Кожна з них має своє життя, одна вчиться на медичному, інша – хоче стати співачкою, активно займається вокалом та виступає у нашому місті. Зовсім скоро й вони матимуть свою сім’ю та дітей.

Найцікавіше, що через стільки років мене через соцмережі знайшов колишній хлопець, від якого я завагітніла. Той самий Іван. Він одразу почав звинувачувати мене в тому, що я не сказала про свою вагітність. Дивно, але за ці роки мені йому навіть нема чого сказати. Просто заблокувала й усе. Навіть не хотіла спілкуватися… Коли побачила від нього вхідне повідомлення, то чомусь таке почуття дивне відчула, наче впала в каналізаційну яму, й не можу відмитися від запаху.

Єдине за що я йому вдячна, це за дітей, які в мене є. Але більше його у нашому житті я не хочу…