Років 10 тому, коли я тільки но повернувся з армії (мені тоді було 23), ще не знав, чим займатися. Та дякуючи знайомим та родичам, зміг влаштуватися на досить пристойну роботу в серйозній компанії. Якби не родина та знайомі батька, я б туди в житті не потрапив, навіть попри те,  що з інтелектом проблем ніколи не було. Хоча ця історія може поставити під сумнів мої слова.

На роботі зміг досить добре заробити. Зібрав близько 200 тисяч гривень за відносно невеликий термін й відклав все на рахунки в банках.

Приблизно в цей же час я познайомився із дівчиною. Молода, красива, ще студентка.  Відносини у нас розвивалися досить швидко (як на мене). Я думав, що справа рухається до весілля, і вже морально себе на це налаштовував.

Якось у дівчини серйозно захворіла мати. Потрібні були гроші на лікування. Я не міг стояти осторонь й наступного дня я закрив один із рахунків у банку. Привіз дівчині близько сотні тисяч гривень, щоб та допомогла матері. Все ж ми не чужі люди. Вона була дуже рада такому вчинку, безупинну дякувала. Через тиждень з’ясувалося, що гроші вже всі закінчилися, а лікування потрібно продовжувати, але воно досить дороге. Тоді я закрив другий свій рахунок у банку і відвіз їй ще 130 тисяч гривень. Кохана зі сльозами на очах дякувала і говорила, що таких хлопців просто немає у цілому світі, та разом з тим додала, що ще один такий жест фінансової доброти від мене не зашкодив би здоров’ю її мами.

Я тоді сказав, що в мене більше грошей немає. І… дівчина зникла. Ось зовсім зникла. Перестала брати телефон, заблокувала у всіх соцмережах. Я поїхав до неї. Виявилося, що вона не хоче нічого спільного мати з людиною, якій начхати на близьких. А гроші пообіцяла повернути, мовляв, їй від байдужих нічого не треба.

Не знаю чи можна описати словами той стан, в якому я знаходився після зустрічі. Ніби холодною водою облили… Минув якийсь час. Я зустрів у метро маму моєї вже колишньої дівчини. Поцікавився про здоров’я. Виявилося, що у неї все чудово, вона нещодавно повернулася з Туреччини, оновила гардероб і щось ще там. Не пам’ятаю, що вона говорила, але в той момент кров прилила мені до голови. Та не просто прилила, а вдарила зі швидкістю світла. Я чув кожен удар свого серця у сто разів голосніше.

Гроші вона витратила на лікування мами… Ага, звісно…

Після цього я вже остаточно зрозумів, що з неї гроші вже ніяк не витягнеш. Навіть бруднитися через таку погань не хотілося. Навіть якби через суд. Я б нічого не довів, бо ж сам, добровільно, своїми руками ті гроші зняв і віддав. Пам’ятаю, що їду в метро і згадую, як вона казала: “Немає більше таких хлопців”. Думаю: “Так, і справді немає. Таких ідіотів ще пошукати…”