Ще коли я вчилася в університеті, на останньому курсі був у мене один залицяльник – Петро з паралельної групи. Завжди він проявляв до мене якісь знаки уваги: то додому проведе, то шоколадку купить просто так, то на каву покличе. Загалом, я від запрошень не відмовлялася, але нічого серйозного з ним не хотіла і прямо про це говорила. Та він не вгавав, був дуже наполегливий, і в якийсь момент це почало мені набридати. Я вирішила, що це пора закінчувати.

Якось він прийшов до гуртожитку, де я жила, з квітами, весь такий нарядний. Хотів мене запросити у ресторан чи кафе… Мені вже якось так набридла та його увага, що я не стрималася і різко йому відповіла. Аж занадто різко:

– Твої квіти мені не потрібні, Петре, і гуляти з тобою я не буду, відчепися від мене вже!

Після цих слів я його не бачила кілька днів, потім він удавав, що не бачить мене, ігнорував, уникав. Якийсь час мені навіть легше стало. Та згодом я побачила, як він зустрічається з іншою дівчиною… стало трохи неприємно, але я забула про це й почала жити своїм життям.

Десь через рік я вже вийшла заміж, бо незаплановано завагітніла. Батько дитини був, м’яко кажучи, таким собі… мав багато поганих звичок, та й з ним я не була щаслива.

І якось я зустріла його, того самого Петра. Він виглядав досить солідно, пройшов повз мене, здається навіть не впізнав… Згодом я дізналася, що він став досить успішним за такий короткий час, одружився з тією дівчиною і носить її на руках. Від цього стало так неприємно, я почала думати, що якби не мій образливий вчинок, на місці тієї дівчини могла б бути я. Щодня тепер ці думки не дають мені спокою і я так шкодую, що тоді йому відмовила… а зараз вже пізно.