Знаєте, коли я розповідаю новим знайомим історію мого життя, то у людей в очах сльози.

Якщо коротко – батько пішов від нас до іншої жінки, коли я була в третьому класі, а брат – у другому. Мати з горя багато пила. Звичайно, ми з братом  мусили виховуватися самостійно. Іноді не їли по два-три дні. Іноді ділили одну пачку локшини на двох. Іноді мені, маленькій, доводилося прати свої та брата шкільні речі на руках, бо машинку мама здала у ломбард.

Пізніше нас забрала бабуся. Вона виростила нас у суворості, але ми ні чого не потребували, і я вдячна їй за все. Коли я навчалася в одинадцятому класі, мами не стало. На той момент вона вже жила в іншому місті, і я багато років її не бачила. Почуття втрати не було. Тільки легка ностальгія з дитинства про ті роки, які були хоч трохи щасливими.

Батько нікуди не подівся. Він живе зі своєю жінкою на сусідній вулиці, і всі ці роки я дивилася, як він виховує її дітей. Тільки її діти у них не спільні.

І, знаєте, в мене завжди до нього негативні емоції. Тільки злість та агресія. Коли бабусі не стало, і в мене, і в брата вже були свої сім’ї, ми міцно стояли на ногах. І ось саме в цей момент, коли ми виросли і ні чого не потребували, батько вирішив, що настав час відновити спілкування.

Зараз він регулярно ходить у гості, балує онуків, купує подарунки. Але жодного разу за весь час я не почула від нього жодного “вибач”, жодного пояснення, чому він так зробив, і чому не повернувся раніше.

Він може спілкуватися з онуками і намагатися під старість виглядати хорошим батьком, але це не так. В глибині душі я ненавиджу його.