Батьки вирішили допомогти молодшим дітям із покупкою житла, а мені не треба, у мене ж квартира вже є

Мені завжди здавалося, що в нашій сім’ї лише двоє дітей: моя молодша сестра та брат. А я в батьків за дитину спочатку не котирувалася. Взагалі не зрозумій що! І не доросла, але й не дитина.

Мені як старшій все дитинство діставалося більше батога, ніж пряників. Усі пряники були у молодших. А я щиро вірила, що маленьких треба боронити, і їм у нас скрізь пріоритет. Так ми й росли: двоє найулюбленіших молодших дітей і я.

У дитинстві я себе якоюсь обділеною не відчувала. Я просто щиро думала, що так і треба, так і належить, і всі саме так і живуть. Тому хочу розповісти випадок, коли остаточно для себе зрозуміла, що з усіма цими людьми мене більше нічого не пов’язує.

Коли я одружилася, молодші ще вчилися. Мені було на той момент двадцять чотири роки. Брату з сестрою вісімнадцять та дев’ятнадцять відповідно.

Можна сказати, що мені пощастило, бо чоловік мав своє житло. Його батькам від бабусі дісталася у спадок стара квартирка, вони продали її, додали свої накопичення та купили синові нову двокімнатну в новобудові.

Тож нам одразу не загрожували іпотеки та поневіряння по орендованому житлу. Ми прожили так кілька років. І ось настає момент, коли мені дзвонить мама та каже, що вони вирішили продати нашу квартиру.

Батьківська квартира оформлена у частках по 1/5 на всіх. Мама сказала, що діти виросли і треба було б задуматися про їхнє майбутнє. Сестра на той час збиралася з’їхатися зі своїм хлопцем, а молодший брат вступав до університету.

До того ж у мами з татом є ще одне житло в іншому місті, так що виходить, що їм начебто ця квартира й без особливої ​​потреби.

Тому мама оголосила мені, що вони з татом вирішили від своїх часток відмовитися на користь молодших брата та сестри. Так як жили ми все життя в обласному центрі, то мої брат із сестрою, так і хотіли б залишитися тут.

Далі від мами надійшла пропозиція і мені наслідувати їх з батьком прикладу. Тобто розділити частку, що належить мені, між молодшими братом і сестрою.

На мій щирий подив і питання: а як же я? Я теж хотіла б купити собі квартиру. І так, мені теж хотілося б квартиру в центрі нашого міста, а не в невідомому мені вмираючому містечку, де я ніколи не була.

Мама на це лише зітхнула і стала мені, як маленькій нетямущій дитині, тлумачити очевидні для неї істини:

– Ну, тобі ж є де жити? Навіщо тобі квартира?

– Тf це ж квартира чоловіка! А якщо ми з ним розлучимося, то в житті всяке буває? Мені куди йти? Ви там всs при квартирах залишитеся, а я що?

– Так ти поводься добре, щоб чоловік тебе не покинув і не вигнав!

Ось так! Я цю фразу на все життя запам’ятала! Тобто іншим дітям ми допоможемо грошима, а тобі донечко, порадою.

Цим своїм кроком батьки поставили в наших стосунках остаточну точку. Та й із сестрою та братом теж після цього спілкуватися особливого бажання не виникає. Адже вони теж були вже не діти. А вони просто мовчки прийняли дарунок від батьків, сказавши лише мені, що це було рішення мами і тата, це не ми придумали.

Тож, як кажуть, осад залишився. Я вважаю, що мама з татом добровільно самі позбавили мене спадщини, а вони вважають “ой, не вигадуй”.

До того ж батьки так і зрозуміли, чому я не відмовилася від грошей, а забрала належну мені частку.

Відносини тепер з усією ріднею ніякі. Чоловік підбиває мене все забути і пробачити, а мені після такого якось із ними спілкуватися гидко.

Previous Article
Next Article

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!