Чоловік розлучився й відібрав дитину. Після 15 років розлуки я все ж зустріла свого сина…
Ми розлучилися з чоловіком, коли сину було п’ять років. На той момент у мене були проблеми з роботою і житлом, тому суд вирішив залишити дитину з батьком. Складно передати емоції, які я тоді відчувала. Він заборонив мені з ним спілкуватися, а я, щоб не травмувати ще раз дитину, не шукала з ним спілкування. На якийсь час впала в глибоку депресію. Через знайомих вдавалося отримувати уривчасті відомості про те, як він росте, де навчається.
Постаралася глибоко сховати спогади про нього, бо це справді боляче, коли ти не можеш бачити дитину, яку народила. Чоловік мене ненавидів. Це була досить деспотична людина, для якої жінка в принципі не була особистістю. Хоча йому вдалося досить швидко після мене знайти заміну. І мою дитину виховувала інша жінка. Це був ще один біль у моєму житті, але і його я сховала глибоко, інакше жити стало б нестерпно.
Коли він вже підріс, я стала поступово шукати з ним зустрічі, вітала зі святами та днями народження. Спочатку він відповідав неохоче, адже пам’ять про мене у нього стерлася, та й зрозуміло, що він був досить скривджений на мене, при тому, що батько нічого доброго про мене йому не розповідав.
Перший раз після розлучення я його побачила, коли йому виповнилося 19 років. Зустріч була трохи незручною, ми були майже чужі один одному. Постаралася чесно розповісти про причини, чому пішла, дізналася і про себе багато цікавого, що казав про мене його батько, хоча, звичайно, багато про що він промовчав.
Це було дивно – бачити свого сина через стільки років, пам’ятати його зовсім маленьким, а тепер переді мною був уже дорослий юнак. Дивно, але попри батьківське виховання та його приклад, син виявився набагато кращим. Але між нами не було того кохання, яке буває між близькими людьми. Здавалося, переді мною сидить чужа людина. Я не відчуваю сильного материнського кохання, ніби це не моя дитина. Не знаю, що з цим робити.