Двоє дівчаток жили у дитбудинку без надії на майбутнє, та сталося справжнє диво

Двоє дівчаток жили у дитбудинку без надії на майбутнє, та сталося справжнє диво

Ми з дружиною довго не могли завести дитину. Нічого не виходило… Стільки лікарів обійшли, стільки аналізів здали… Що тільки не робили. А дружина так і не могла завагітніти. Вирішили взяти дитину з дитячого будинку.

Ми навіть не знали яку дитину брати, та якого віку. На різних сайтах писали різне, але всі радили не брати дитину старше 10 років, тому що дитина вже сформувалася. І ніяк не переробити дитину. Хочу одразу сказати, що я проти “переробки” дітей, їм просто потрібне кохання та турбота батьків.

Вирушаючи до дитячого будинку, ми не знали чого чекати… Хотіли просто побачити діток. Якщо чесно, то хотілося взяти всіх дітей. Вони жадали уваги, адже знали навіщо приходять дорослі. Хтось із діток тягнув за штанину, щоб привернути увагу, хтось показував іграшки… І лише одна дівчинка років чотирьох підійшла і сказала: “Я знаю, що ви мене не вдочерите, але я дуже… Дуже люблю солодке! У вас є що-небудь?”. Дружина розплакалася. Вирішили взяти саме цю дівчинку, яка “любить солодке”.

Мабуть, діти один у одного відбирали не лише смакоти, а й хліб. Дочка місяці три не могла до кінця позбутися дивного рефлексу: вона під час їжі ховала хліб під сидінням. Шматок хліба відкусить і покладе під сукню, щоб ніхто не бачив. Була дуже жадібною і не ділилася. У себе в кімнаті у дитячій скриньці зберігала цукерки. А скриньку ховала за іграшками.

Минув час. Дружина якось застудилася і лежала з температурою, так Оксанка принесла їй свою скриньку з цукерками і сказала: “Мамо, я цукерки дуже люблю, але тебе люблю сильніше. Їж і ти видужаєш”.

Минуло пів року з моменту першого удочеріння, як ми вирішили взяти ще одну дитину. Помітили одну дівчинку років п’яти. З’ясувалося, що вона зовсім не плаче. Але цю дивну особливість ми виявили пізніше. Удочерили її навесні. Першого ж дня подарували велосипед. І якось вона з нього впала, розбила руки до крові. Що мене здивувало, то це те, що вона не розплакалася. Трохи згодом вона випадково взялася ручкою за гарячий чайник, одержала опік, але знову не розплакалася. Потім Злата розповіла, що звикла не плакати, бо у дитячому будинку сльози нікому не допомагали, ставало лише гірше. Зрозуміла, що допомоги чекати нема звідки.

Отак і живемо з доньками. Вони, звичайно, за цей час змінилися, у них змінилася поведінка, повільно змінюються звички, але найголовніше — змінився погляд. Цього не передати словами. Дітям дуже потрібні люблячі батьки. Потрібні навіть більше, ніж солодощі чи дорогі подарунки. Їм дуже потрібні батьки.

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!