Це важко згадувати, та й навіть зараз через 15 років я все ще згадую ті страшні дні й серце розривається від болю. Знаєте, для більшості молодих дівчат вагітність – це помилка, яку вони зробили за мить: не тому довірилися, поквапилися, не подумали. І все. Життя під укіс.

Але я була не школяркою, мені було 20 років, був хлопець, з яким ми планували одружитися, вагітність була спонтанною, але вона нас не засмутила. Але потім настала чорна смуга в житті: спочатку померла моя бабуся, а вона мене виховувала, батьків не було, потім чоловік втратив роботу через скорочення, з грошима стало зовсім погано, з бабусиного будинку нас виганяли спадкоємці, що раптово з’явилися, і я раптом дізнаюся, що чекаю на двійнят! Я була вбита цією новиною, у нас не було можливості виховати одну дитину, а тут двоє!

Під час чергового візиту до свого лікаря я розплакалася. Діти були здоровими, два здорові плоди, але я не могла думати про це, мені було страшно. І тоді мене запитали, чи я не хочу віддати одного з дітей на усиновлення.

Звичайно, я відмовилася. Спершу. Потім прийшла додому і зрозуміла, що немає нічого їсти навіть нам із чоловіком. Він, звичайно, шукав роботу, але у маленькому містечку без диплома та особливого досвіду зробити це було важко, а мене – вагітну студентку, брати ніхто не хотів. Подумавши, я зрозуміла, що пропозиція лікаря – єдиний вихід, в якому і обидві дитини, і ми будемо щасливі. Звичайно, мене вбивала думка про те, що я віддам своє дитя, адже я вже звикла до них, я з ними розмовляла, я чекала на них. Але нам було елементарно ніде жити і нічого їсти. Погодилася. З чоловіком лаялися упродовж усієї вагітності, він навідріз відмовлявся віддавати малюка, а я не могла втлумачити йому, що він сидить без роботи і невідомо, скільки це ще триватиме.

Я поставила таку умову: прийомні батьки малюка не повинні знати ні мого імені, ні моєї зовнішності, самій мені їх показали і дали контакти. Я уважно вивчила все це та зрозуміла, що роблю правильний вибір. Люди були приємними, при грошах. Я зрозуміла, як сильно вони хотіли дитину і що вона матиме все. Потроху з цією думкою звикся і чоловік. Ви думаєте, що ми безсердечні? Ні. Пройшло дуже багато років – просто страшенно багато. І я досі щодня звинувачую себе за те, що зробила.

Пологи пройшли успішно, на світ з’явилися різнояйцеві близнюки, ми віддали хлопчика, а дівчинка залишилася з нами.

Здається, що все трапилося лише вчора, але минуло вже понад п’ятнадцять років. Всі ці роки ми виховували нашу дівчинку в коханні та турботі, спочатку було дуже важко, і я втішала себе тим, що наш хлопчик зараз у більш комфортних умовах, що не відчуває стресу, дивлячись на те, як батьки вирішують фінансові проблеми та шукають вихід. Тільки з часом все прийшло у норму, та ці спогади, ці думки все ще картають мене з середини, і я знаю, що прощення мені нема…