Вірі Миколаївні було погано, біль і страх накочували хвилями, а тут ще лікар швидко попався не в собі. Задавав безглузді питання. Майнуло у свідомості, що наберуть за оголошенням, хороших фахівців давно не залишилося. А живіт болів, поперек виламував, жінка благала виписувати якесь знеболювальне:

– Дайте мені хоч піти без болю. Я ж не встану, не дійду до вашої швидкої…

– Ризик великий, не можна, збирайтеся, матуся.

Літня жінка навіть не помітила хамства. Помітив чоловік, але нічого не сказав. Поїхав із нею разом на швидкій, не залишився вдома.

Віра Миколаївна втирала піт з чола, чоловік доводив, що не треба везти її до пологового будинку, у приймальні зі стін дивилися немовлята. Навіщо її привезли сюди?

Лікар у оглядовій теж поводився дивно:

– Ось-ось народиться, терміново до пологового залу!

– Лікарю, — прохрипіла пацієнтка, — я вже рік майже як у клімаксі. Що ви від мене приховуєте?

Віра Миколаївна була дамою в тілі, не повною, але ґрунтовною. Дітей не народжувала, звідки їй знати, які симптоми вагітності? І не такі казуси траплялися, зараз треба було прийняти Божий подаруночок, як годиться.

Щедрий подаруночок, незабаром матуся 55 років тримала на руках двійнят. Обидва голосисті, здоровенькі. Ох і непрості часи на неї чекають, встигати відразу за двома — як вона впорається?

Але матуся змогла ухвалити нову реальність відразу. Слухала лікарів, робила все, що скажуть. Не ставила запитань, тільки сльози текли від щастя: дива таки бувають.