Таня стояла перед мамою, уперши погляд у килим. Ніколи ще він не здавався таким цікавим. Хоча зараз Тані все здавалося цікавим, якщо це давало можливість не дивитися мамі в очі.

Коли мама сварила Таню, погляд ставав дуже важким. У такі моменти Тані не подобалося бути поруч, але вибору у неї зазвичай не було. Чомусь мама відмовлялася сварити Таню, коли та тихенько сидить в іншій кімнаті. Адже так було набагато легше!

– Отже, я чекаю на відповідь: хто з’їв усі цукерки з вази? – голос мами був суворим, а очі з блакитних стали сірими, як і завжди, коли Таня щось утне. Про колір очей мами Таня зараз тільки здогадувалася, бо її погляд все ще вивчав візерунки на килимі.

Мама голосно зітхнула і почала пояснювати, що їх у квартирі живе лише троє – Таня, мама та тато. Тато на роботі, мама цукерки не брала. Хто взяв?

– Барсик! – буркнула Таня. Пробач, пухнастий друже, але доводиться все валити на тебе, бо Таня ще не відбула двотижневе покарання, яке полягало у забороні на солодке за ту банку варення.

Барсик визирнув з-за штори і обурено нявкнув. У нього своїх гріхів навалом, тож звалювати на свою гнучку спинку ще й Тані він не збирався. Тим більше після того, як вона його насильно оббризкала маминими духами. Ви намагалися вилизуватися після парфумів? Барсик пробував, і йому цей результат зовсім не сподобався.

– А Барсик каже, що не брав цукерок, і я йому вірю, – продовжувала допит мама. – От якби у нас сметана чи ковбаса зникла, тоді питання були б до нього. А цукерки Барсик не їсть.

Виправданий Барсик проігнорував частину про ковбасу, задрав хвіст трубою і задоволений пройшов повз насуплену Таню. Кіт явно насолоджувався моментом, що вдома хтось винен і це не він.

“Зрадник!” – подумала про кота Таня і з ще більшим ентузіазмом дивилася в килим. Зізнаватися Таня не збиралася. Про варення вона вже зізналася, а її на два тижні залишили без солодкого. Це було лише чотири дні тому. А якщо ще на два тижні продовжать покарання? Це ж буде… Це буде… Таня не пам’ятає, скільки це буде, але дуже довго.

Шмигнувши носом, Таня вирішила стояти скелею – не брала цукерок і все. Як мама сама неодноразово говорила, провину треба довести, а її ніхто не бачив, Таня спеціально уважно за цим стежила.

– Таня, щиросердечне зізнання полегшує провину, – нагадала мама.

Ага, полегшує воно, як же! Ось із варенням зізналася, так і вся вигода від того, що в кут не поставили. А краще б поставили. Постояла б годинку і на волю з чистою совістю, як тато каже. А так два тижні без солодкого! Ось вони самі намагалися цілих два тижні прожити без солодкого?

Мама тим часом розглядала своє дитину. Рот перемазаний шоколадом, з кишені фантик стирчить, стоїть вся нахабна, як горобець, але вперто не зізнається.

– Не хочеш правду говорити? Добре. У мене є незаперечні докази, хто приробив ноги цукеркам із вази, але якщо я їх озвучу, тоді ти отримаєш покарання суворіше, ніж якщо зізнаєшся сама.

Мама зітхнувши дістала з полиці дзеркало і піднесла до Тані.

– Дивись у дзеркало, що бачиш? Це чиє личко перемазане шоколадом? Барсика? І в нього ж у кишені фантики? – Промовила мама, витягаючи за краєчок фантик. – Тепер кроком марш у куток. Ось тато прийде, ще він із тобою поговорить.

Таня розвернулася і човгаючою старою ходою попрямувала в кут, попутно витираючи рукавом залишки шоколаду з обличчя. Слідом за нею пішов Барсик, щоб потішити свою маленьку господиню, але його Таня навмисно не помічала. Вона все ще пам’ятала, що кіт – зрадник.

Тато, яка прийшов через півгодини, про щось поговорив з мамою на кухні, потім попрямував до кута, де була Таня.

– Ти зрозуміла, за що тебе поставили в кут? – навмисне суворим голосом запитав тато.

– Зрозуміла, – гірко зітхнула дитина.

– І за що ж?

– Що докази залишила, – ще раз тяжко зітхнула дочка капітана поліції.