Маленький 11 річний Лев виявився розумнішим за своїх батьків та бабусю. Тільки він зумів нарешті припинити сварки в родині
Ось уже хвилин десять Віра Іванівна, не соромлячись у виразах, дуже голосним голосом, щоб і в сусідніх квартирах теж могли все чути і бути в курсі, вимовляла своїй дочці Інні все, що вона думає про неї, про її нікчемного чоловіка Сергія та про їхнє безглуздого та невдале життя.
Віра Іванівна не повідомляла щось нове ні самій Інні, ні мешканцям із сусідніх квартир, які мусили чути все, якщо не затикали вуха.
Ось уже багато років вона говорила дочці по суті те саме. І говорила не рідше ніж раз на тиждень. Були такі тижні, коли Віра Іванівна двічі дозволяла собі нагадати дочці все, що вона про неї думає.
З чого можна зробити висновок, що Інна ось уже багато років поводиться з матір’ю як «пані, яка в якості прислуги вирішила найняти собі свою рідну матір». Більше того, Інна, за словами матері, ні в грош не ставить інтереси самої Віри Іванівни, хоч і живе у її квартирі.
І при цьому, якщо судити за словами Віри Іванівни, Інна не хто інша, як “звичайна лінива корова, яка постійно бреше. Мало того, вона ще й невдячна дочка, руки якої ростуть не з того місця”.
Зазвичай свої моновистави Віра Іванівна влаштовувала лише тоді, коли у квартирі був і її зять Сергій. Це була обов’язкова умова. Для чого? Тільки щоб не повторювати сказане двічі. Тому що багато з того, що говорилося, стосувалося чоловіка Інни — Сергія.
Ну… Що ж до Сергія, то… знову ж таки, якщо вірити Вірі Іванівні, то… це була «на рідкість безцільна, безглузда, марна у всіх сенсах, лінива, боягузлива, хитра і брехлива особистість».
Найбільше Віру Іванівну обурював той факт, що сама Інна нічого поганого не бачила у своєму чоловікові, а навпаки, бачила лише добре. Але Віра Іванівна знайшла цьому просте пояснення. Вона вважала, що дочка на зло їй не хоче визнавати, що її чоловік — «негідник, яких ще треба пошукати».
Звичайно ж, і Інну, і Сергія засмучували ці слова Івванівни на їхню адресу. Але… Вони не відповідали їй грубістю на грубість і жодного разу за весь час не сказали їй поганого чи грубого слова.
Віра Іванівна сприймала таку нерозділену поведінку дочки та зятя, як само собою зрозуміле.
«А що вони можуть заперечити! — думала Віра Іванівна. – Якщо все сказане мною – це правда!
Але цього дня, лаючи доньку та зятя, Віра Іванівна припустилася непробачної помилки. Як вона потім сама говорила, її біс поплутав.
«О! Якби я тільки знала, що все так погано скінчиться! — гірко скаржилася Віра Іванівна сама собі. — Але мені й на думку не могло спасти, що Лев буде вдома.»
Одинадцятирічний Лев — це улюблений онук Віри Іванівани та єдиний син Інни та Сергія.
Віра Іванівна його обожнювала, але при цьому, що найголовніше, вона дуже його боялася. Страх, який Віра Іванівна відчувала перед онуком, мав якийсь містичний характер. У його присутності Віра Іванівна зазнавала найсильніших таємничих переживань, які й не могла пояснити, і не намагалася.
«Я ж зазвичай, — пояснювала пізніше Віра Іванівна сама собі, — ну, перш ніж починаю доньку і зятя відчитувати, завжди перевіряю, що в квартирі немає зайвого нікого. А тут, ну просто, ніби помутніння якесь у розумі. Бачу, що зять удома, а Інна — на кухні, та й понесло мене.
Найприкріше, що саме цього разу я знайшла такі слова, яких досі Інні ніколи не говорила. А головне те, що я говорила з таким натхненням, якого ніколи не було. На мене раптом щось зверху зійшло.
Я сама відчувала, коли говорила їй гидоти про неї і про її чоловіка, що ніколи моє мистецтво не піднімалося до таких вершин. А тут на тобі! Виявляється, всї мої слова чув Лев. Який жах. Як соромно.
Лев вийшов зі своєї кімнати десь у середині монологу бабусі. Він побачив, що зі спальні стирчить злякана голова батька.
— Тату, це хто там божеволіє? – запитав Лев.
У Сергія, коли він побачив сина, що виходив зі своєї кімнати, від несподіванки очі стали вдвічі ширші.
— Хіба ти не в школі? — спитав Сергій.
— Сьогодні мені на десяту, — відповів Лев і кивнув у бік кухні. — Ти краще скажи мені, що там відбувається? Може, спеціалістів викликати?
— Ні, ні, — говорив Сергій, — фахівців не треба.
— Як не треба? — Лев кивнув у бік кухні. — На мою думку, тут без фахівців не обійтися.
— Це бабуся, синку, — відповів тато, — з матір’ю розмовляє. Давай краще не будемо їм заважати. Ну, їх. Від гріха подалі. Вони зараз поговорять, і все буде гаразд. Ти не бійся. З бабусею — все гаразд. Їй фахівець не допоможе. Просто… Бачиш, у чому річ. У нашій сім’ї це звичайна історія.
– Звичайна? — здивовано сказав Лев. — А ви кумедніші, ніж я думав.
Лев підійшов ближче до дверей кухні. Хвилин п’ять він мовчки слухав і з розумінням хитав головою.
Після того, як Віра Іванівна повідомила доньці все, що хотіла сказати, і наказала їй валити куди подалі, Інна швидко вискочила з кухні і… натрапила на Лева.
– Лев? — перелякано сказала Інна. — А ти хіба…
— На десяту піду, — поспішив повідомити Лев і пройшов на кухню.
Тут треба було бачити обличчя Віри Іванівни. Вона безшумно відкривала і затуляла рота, намагаючись щось сказати, але нічого не виходило. Вона не мала навіть сил видати звичайний звук.
— А що це тут у вас тут відбувалося? — поцікавився Лев, спокійно підходячи до столу і сідаючи на стілець. – Ви тут, я почув, розмовляли? Так голосно? Мамо, я дуже прошу тебе повернутися, — крикнув Лев. – Тату, ти теж, будь ласка, зайди на кухню.
Інн та Сергій мовчки встали у дверях кухні, боячись пройти далі.
– Не треба стояти у дверях, – сказав Лев. – Що за звичка? Сідайте за стіл. Бабуся не кусається. Ти не кусаєшся, бабусю?
Віра Іванівна злякано помахала головою, всім своїм виглядом показуючи, що вона не кусається.
Коли всі сіли за стіл, Лев витримав невелику паузу, протягом якої він з цікавістю розглядав усіх своїх рідних і кивав головою.
– Досі я думав, – сказав Лев, – що таке тільки в страшному кіно буває.
— У якому кіно, синку? — тихо й злякано спитала Інна.
— У кіно, мамо, — весело відповів Лев і підморгнув бабусі, — у сумних мелодрамах із поганими фіналами. У таких фільмах, як правило, матері-егоїстки ростять зі своїх дочок для себе безмовну покірну прислугу та козу відпущення в одному флаконі.
А найсумніше, що виростивши з дочки безсловесну прислугу, матері починають дорікати їм у тому, у чому самі винні. Таке кумедне кіно. Ніколи не думав, що таке може бути насправді.
Мені й на думку не могло спасти, що це все — не казки і не вигадки письменників-фантастів та сценаристів кіно. Я й не міг подумати, що все це відбувається насправді. І ні в когось, і ні десь, а в моїй сімʼї. Це, звісно… більш ніж. Слів немає.
— Бачиш, Лев, — сказалаВіра Іванівна, кидаючи тривожні погляди на дочку та зятя. — У житті дорослих людей бувають такі періоди, коли…
— Коли дехто божеволіє, — перебив Лев. — Розумію, бабусю.
— Ти все не так зрозумів, Лев почала виправдовуватися Віра Іванівна, але Лев її не слухав.
— І чи давно у нас у сім’ї таке відбувається? — спитав Лев, подивившись спочатку на маму, а потім на тата.
Інна опустила очі.
— Років уже шість, — тихо сказав Сергій. — Відразу, як ти пішов до дитячого садка, так і почалося.
— Але ти не подумай, синку, що ми не берегли твої нерви, — сказала Інна. — У твоїй присутності ми ніколи… Бабуся тебе любить і вона божеволіла… тобто… я хотіла сказати, що вона лаяла нас, тільки коли тебе не було вдома. Це ось сьогодні… — Інна злякано подивилася на матір, — вона чогось раптом не побачила, що ти вдома.
– Ну припустимо, – сухо промовив Лев. — Ви не знали, що я вдома і… Але де гарантія, що в майбутньому ви знову не припуститеся подібної помилки і… А раптом ви знову дозволите собі подібне в моїй присутності? Де гарантії, я вас питаю, що завтра моя дитяча психіка знову не буде травмована шаленством бабусі?
– Сину! — впевнено й твердо промовив Сергій. — Я тобі обіцяю, що більше ніколи в твоїй подібній присутності не повториться.
– Обіцяєш? – серйозно запитав Лев.
— Я клянуся тобі, що в твоїй присутності… ніколи! – сказав Сергій.
— Я вірю тобі, тату. – сказав Лев. — Хоча нас у школі і вчать не вірити обіцянкам, але… Я тобі вірю. А що ти скажеш, бабусю?
— Лев, я присягаюся, що це сталося випадково, — сказала Віра Іванівна. — Але ж ти бачиш, що за шість років — це перший прокол з нашого боку.
– Ой, не знаю, бабусю, не знаю, – серйозно сказав Лев. — А раптом далі буде більше? А раптом у тебе вже якісь незворотні наслідки в голові трапляються, і ти вже не відповідаєш за свої слова? Сьогодні кажеш одне, а завтра забудеш і скажеш інше?
— Я відповідаю, Левчику, відповідаю! — палко переконувала Віра Іванівна. — І з головою у мене все гаразд. Повір!
– Щодо голови сумніваюся, – сказав Лев.
— Ну, як мені переконати тебе, Левчику? — вигукнула Віра Іванівна.
Але Лев наче не чув її і продовжував розмірковувати.
— А що, коли нам здати тебе в будинок якийсь? — задумливо промовив він. — Ну, справді, чого ризикувати. А так, здамо тебе до рук спеціалістів, і всі проблеми вирішені. І мою дитячу психіку більше не буде травмовано. Та й сама собі ти небезпечна.
— Левчику, я дуже прошу, не здавайте мене ні в який будинок, жодним фахівцям, — сказала Віра Іванівна і заплакала. – Я більше не буду.
— Гаразд, — поблажливо відповів Лев, — щодо будинку і фахівців — це я так… Вважатимемо, що це моя вистава одного актора. Але тільки, бабусю, пам’ятай, що я ще дитина, і моя психіка — не така міцна, як у мами чи в тата. І наступного разу я можу не стриматись.
Це стосується всіх вас. Може, ви не в курсі, але сьогодні не ті часи, коли у присутності дітей їхні рідні та близькі можуть дозволяти собі таке.
— Ми все зрозуміли, синку, — сказала Інна. — Ми візьмемо себе до рук і… Більше ніколи.
– Сподіваюся, – сухо відповів Лев. Він трохи подумав і, гірко посміхнувшись, додав. — Як це ще досі на вас сусіди скаргу не написали, куди належить. А то давно б мене вже від вас забрали. Як діти, слово честі.
Лев глянув на годинник.
— Провозився тут із вами, — сердито сказав він. — До школи запізнююся.
Лев побіг до школи. Сергій та Інна пішли на роботу. Віра Іванівна зварила собі каву, дістала з холодильника морозиво і… задумалася про своє життя.
Віра Іванівна розуміла, що старе життя її закінчилося, а яке воно буде новим… ще невідомо. У голові її звучали слова онука про егоїзм матері, яка виховує дочку собі, як прислугу і дівчинку для биття.
Але найбільше її зараз лякало те, що, виявляється, її Інна, її дівчинка для биття, її прислуга, яку вона собі виростила, нічого не зможе зробити, якщо Лев, її улюблений онук, вирішить здати її або в будинок для людей похилого віку, або в божевільню.