Марія Павлівна, успішна ділова жінка, можливо, й не зробила б такого дивного вчинку в п’ятдесят років. І жив би її безробітний синочок Анатолій з нею і за її рахунок аж до кінця її днів, але так сталося, що в житті Марії Павлівни з’явився чоловік.

І Марія Павлівна раптом усвідомила, що й у свої п’ятдесят вона може бути щаслива. Але ось Толік, її улюблений син, якому нещодавно виповнилося 32 роки, всіляко цьому перешкоджав.

– Мам, ось чесно, тільки тому, що люблю тебе, – казав він матері. – Цей твій Іго Павлович…

– Ігор Андрійович, – поправляла Марія Павлівна.

– Він же не любить тебе, – впевнено вів далі син. – Повір мені. Я чоловік. Я знаю.

– Ну, не знаю, – розгублено відповіла Марія Павлівна. – Мені здається, любить. Принаймні мені він подобається.

– Та не любить, говорю тобі, – твердо наполягав на своєму Анатолій. – До чого тут «подобається» чи «не подобається». На мою думку, мамо, жити з чоловіком, який тебе не любить — це аморально. Ти не згодна?

Перш ніж відповісти, Марія Павлівна уважно подивилася на свого сина.

– Гаразд, – сказала вона. – Поживемо побачимо.

– Живіть, – байдуже посміхнувшись, сказав Анатолій.

– Я ось тут… – почала Марія Павлівна, але Анатолій перебив її.

– А де жити збираєтесь? – схаменувшись, поцікавився Анатолій.

– Тут, – спокійно відповіла Марія Павлівна, – де ще нам жити?

– А в нього що, свого житла немає? – у голосі Анатолія почулася тривога.

– Звідки. Живе він у гуртожитку, – відповіла Марія Павлівна. – На заводі якомусь працює. Їм там від заводу кімнати дають. Одну на чотирьох.

– Ну я ж кажу, що не любить, – впевнено заявляв Анатолій. – Він із тобою лише заради того, щоб сюди переїхати. Йому жити ніде, він і хоче наостанок пожити в шикарних умовах.  Йому скільки років?

– Сорок чотири, – відповіла Марія Павлівна.

Анатолія аж у піт холодний кинуло. Він знав, що до мами ходить якийсь чоловік, але він жодного разу його не бачив. Тому що Анатолій рідко виходить зі своєї кімнати, тільки коли один у квартирі залишається. Але він навіть припустити не міг, що його мама зустрічається з чоловіком, який настільки за неї молодший.

– Мамо, – розгублено промовив Анатолій – Як це розуміти?

– Так вийшло, синку, – сказала мама, – але ми обоє опинилися у безвихідному становищі.

– Безвихідних ситуацій не буває, – впевнено заявив Анатолій, який після закінчення школи ось уже багато років ніде не вчився і не працював, а лише старанно уникав служби, сидячи в інтернеті. – Головне, щоб було бажання. Зрозуміти, чого ти хочеш, і вирішити, що для цього робити. І все! Мамо, запевняю тебе, все можна виправити. Хочеш, я з ним поговорю.

– Про що? – не зрозуміла Марія Павлівна.

– Ну, вирішу всі ваші проблеми, – відповів Анатолій. – Допоможу вам вийти з вашої, як ти кажеш, безвиході.

— Як це ти можеш вирішити, якщо я вже на четвертому місяці, — відповіла Марія Павлівна. – Зараз у нас що? Жовтень? Ну, значить, у березні народжуватиму.

– Кого народжувати? – тихо спитав Анатолій.

– Він хоче дівчинку, – відповіла Маргія Павлівна. – А я не проти. Дівчинка, так дівчинка. Хлопчик був у мене, хай і дівчинка буде.

– Мамо, мамо, мамо, – закричав Анатолій. – Схаменись. Ти що кажеш. Який ще був. Я й зараз є. Яка ще дівчинка?

– Сестричка твоя, – відповіла Марія Павлівна. – Ми вже й ім’я вигадали. Олесею її назвемо.

– Тьху-ти, гидота яка, – прошипів сердито Анатолій. – Мамо, ти, здається, мене не чуєш.

– Я чую тебе, синку, – відповіла Марія Павлівна. – Чого ти так розійшовся?

– А про мене ви подумали? – продовжував кричати Анатолій.

– А чого про тебе думати, – сказала Марія Павлівна. – Ти вже великий хлопчик. Поїдеш до батька. Будеш у нього жити. Адже ти там і прописаний. Тож із цим у нас проблем не буде.

– Так, але…

– І давай ти, синку, ось що, – перебила його Марія Павлівна. – Починай уже зараз збиратися. Бо скоро Ігор Андрійович з роботи прийде. Не хотіла тобі говорити, але ти йому не подобаєшся, і я… Не хочу, щоб він тебе бачив. Це зіпсує йому настрій. Ми домовилися, що сьогодні він назавжди переїде до мене.

– На якій підставі?

– А хіба я тобі не сказала? – здивувалася Марія Павлівна. – Ми ж місяць тому розписалися. Він тепер мій чоловік. Батько моєї майбутньої дочки. Які ще потрібні підстави?

Вже за годину Анатолій з чемоданом в руках виходив із під’їзду рідного, можна сказати, будинку. Де минули найкращі роки його життя, починаючи з його двадцятиліття і закінчуючи сьогоднішнім днем.

А він так розраховував на цю квартиру в центрі міста, на пʼятому поверсі. З величезним балконом.

Квартира дісталася Марії Павлівні після смерті батька — професора, і Анатоолій був упевнений, що він наступний у черзі. Не збудуться його мрії і надії. Життя Анатолія пішло під укіс. Він почував себе зацькованим звіром.

Яке життя на нього чекало? Жити з батьком-невдахою, який працював на якомусь заводі, жити в його хрущовці.

Він пам’ятає цю квартиру. Він у ній народився і виріс і… Зараз, розуміючи, що втратив, він ненавидів цю квартиру, і вважав себе жертвою, принесеною матір’ю не зрозумій кому і заради чого.

Чи можна зрозуміти Марію Павлівну? Не знаю. Ось уже воістину кохання змінює людей, робить їх черствими по відношенню до своїх дорослих дітей. Не дай Бог комусь пережити те, що випало на долю нещасного Анатолія. Побажаємо йому щастя.