Ще з підліткового віку мої батьки намагалися мене вберегти від нього поганого в цьому світі. Я практично нікуди не виходила. Мені не дозволено було йти туди, куди пускали більшість дівчат мого віку. Може воно й на краще, бо кожні 2-3 місяці мої подруги приносили батькам “радісні новини” у вигляді вагітності. А їм було всього 15-17 років.

З того часу в моєму житті мало що змінилося. Я практично нікуди не ходжу з подругами, однак цього разу не через батьківську заборону, а через банальну нестачу часу. Дуже багато працюю, а на гулянки ніяк не можу вирватися.

Та зараз батьків це дуже непокоїть, вони вже прямим текстом питають “Коли внуки?”, “де наречений?”… Хоча чудово знають, що хлопця в мене немає, тому періодично намагаються засватати мене черговому “перспективному” молодику. Виглядає це… дуже дивно: підсовують телефонні номери, цікавляться моєю думкою про тих чи інших спільних знайомих. Але минулої суботи сталася те, чого навіть я очікувати не могла.

Щотижня я приїжджаю до батьків у гості, ми п’ємо чай, говоримо. Цього разу все було як завжди, але разом із ними сидів незнайомий хлопець. Я відчула якийсь негаразд, як тільки увійшла до вітальні, де цей “принц” сидів із татом. Зрозуміла, що до чого. І не помилилася… Чергова спроба сватання. Хвилин 30 всі вдавали, що нам зовсім не некомфортно. А потім батько сказав, що їм із мамою треба кудись відлучитися.

Чоловік явно не хотів брати ініціативу до своїх рук. А мені він був не цікавий: непривабливий, щось бурмотів собі під носа, соромився дивитись на мене. Не знаю, як вони його заманили на цю зустріч, але було видно, що я йому взагалі не цікава. Він допив чай, викликав таксі та поїхав.

Ось настільки зневірилися мої батьки.