Дочка вирішила, що може звалити на мене свою дитину та зайнятися особистим життям. Я її попереджала, що у дитини має бути батько, але вона мене абсолютно не слухала, а тепер плаче, що втомилася.

Моє життя склалося не дуже добре. Дочку мені довелося ростити одній, але це був не мій вибір. Чоловіка не стало, коли Оленці було лише п’ять років. Свекруха вирішила, що я доньку нагуляла. Вона завжди була проти мене, вважаючи мене гуляючою і негідною парою її синочка.

Хоча з чоловіком у нас довго не виходило народити дитину і тільки через три роки шлюбу народилася Оленка, завдяки лікуванню, яке ми з чоловіком проходили, але у свекрухи була інша думка, вона вважала, що я доньку нагуляла.

Тому після смерті чоловіка вона від нас відвернулася і я її більше не бачила. Мої батьки теж померли, тому допомагати мені не було кому. Добре, хоч від батьків залишився невеликий будиночок у селі, а то так на вулиці залишилася б.

Будиночок був житловий, мати з батьком провели в ньому останні роки життя, але через своє здоров’я не могли підтримувати його в доброму стані. Десь покрівля текла, десь штукатурка відвалилася, двері зламалися, але він був придатний для життя, та й вибору в мене не було.

Приїхала я туди з маленькою донькою і почалася нескінченна низка важких днів. Добре, що ще роботу знайшла потрібну – листоношою.

Доньку в садок не брали, але я могла сміливо ходити з нею на роботу, вона нікому не заважала, але яка зарплата у сільської листоноші? Ми ледве зводили кінці з кінцями, дякую добрим людям, які дізналися про мою ситуацію і не проходили повз – допомагали хто чим може. І одяг приносили і дрова, і яйця, і хліб.

Спочатку я дуже соромилася і відмовлялася приймати допомогу, але потім мене одна бабуся життя мене навчила. Вона сказала: «Бери що дають і не думай, тобі дитину годувати треба, ось про це думай, а люди з душею тобі допомагають, вони добре чинятть, а ти приймай».

Після цих слів я почала з вдячністю приймати все, що мені приносили, і ми пережили цей складний період. Я й досі вдячна всім, хто мені тоді допоміг.

Дочка росла, скоро вже до школи треба йти, а у селищі її не було. Тому я вирішила перебиратися до міста. Будинок у селі продала, і мені вистачило на маленьку однокімнатну квартирку на околиці, зате поруч зі школою. Влаштувала доньку до школи і знайшла собі роботу.

Освіти у мене не було, отже, високооплачувану роботу я знайти собі не змогла, влаштувалась продавцем у магазині, але зарплати не вистачало, тому я підробляла у цьому ж магазині прибиральницею, працюючи вечорами та ночами. А дочці довелося рано подорослішати, вдома я була рідко.

Школу вона закінчила, а до інституту, сказала, вступати не буде.

«Навіщо витрачати зайві гроші на освіту, зараз і без неї можна знайти високооплачувану роботу», – сказала дочка, а я її переконувати не стала, з грошима було туго.

Дочка знайшла роботу і вирішила, що житиме з подругою, а не з зі мною і поїхала на орендоване житло, аргументувавши тим, що вона вже доросла, а мої вчення заважають їй жити. Так, мені було прикро почути такі слова від дочки, але я промовчала.

Тепер у мене з’явилося більше вільного часу та грошей, тому я навіть звільнилася з другої роботи та вирішила зайнятися собою. Почала ходити до театрів, виставок, записалася на освітні курси. Нарешті я побачила щось, окрім роботи та домашнього побуту, і це мені безперечно подобалося.

З донькою ми спілкувалися переважно телефоном, вона стверджувала, що в неї все добре. Але в останню нашу зустріч я помітила, що дочка поправилсь, та й живіт у неї округлився. І я запитала прямо – вагітна вона чи ні. Дочка так само прямо відповіла, що так, вагітна, народжувати вона буде для себе, батька у дитини немає і тема закрита.

Я намагалася її всіляко відмовити: що дуже складно, потрібна підтримка і опора, вона ще молода. Намагалася їй нагадати, як нам важко було, коли вона була маленькою, але донька нічого не чула. Лише стверджувала, що в неї все вийде, вона не я і все в такому дусі. Сперечатись із нею було марно, тому я перестала.

– А мам, я додому повертаюся. Гроші тепер треба заощаджувати, – без тіні збентеження сказала дочка. Я була не проти, хоч якийсь нагляд за нею організую.

Я продовжувала жити у колишньому ритмі, а дочка займалася своїми справами, при цьому нічого мені не розповідала, а я й не лізла.

Народження онуки наповнило мене новими силами, я була найщасливішою бабусею. Із задоволенням допомагала дочці, даючи їй відпочити. І гуляти ходила, і вночі вставала, і з подружками на посиденьки її відпускала. Але вік уже давав своє, плюс робота, мені було тяжко, але я дуже старалася.

Згодом я знову почала відвідувати театри, виставки та інші розважальні заходи. Але доньці це явно не подобалось.

– Куди ти знову зібралася? В театр? Краще б із онучкою посиділа, і гроші зекономила б і користь принесла.

Мені було дуже неприємно це чути. Я і продукти купувала, і квартплату оплачувала, і внучці речі купувала, грошей у доньки не брала. І сиділа з онукою, і гуляла. Що мені ще треба зробити?

– Я цілодобово з дитиною, я вже божеволію! Я хочу відпочити! Я теж хочу до театру!

Ну ось, я ж казала їй, що одній дуже складно виховувати дитину. Почала їй висловлювати свої аргументи, а у відповідь отримала лише те, що їй не потрібні мої нотації, вона хоче допомоги.

Тут я зірвалась.

– А чи не знахабніла ти? Живеш у моїй квартирі, я тебе повністю забезпечую їжею, сиджу з онукою в міру свого здоров’я. А ти мені ще висловлюєш претензії. Я тебе попереджала, що народжувати для себе не потрібно. Ти мене не слухала, ось тепер сама й виховуй, а на шию мені вішати дитину не треба!

Дочка замовкла, пробурчала, що я нікудишня мати і нічого їй у дитинстві не дала, і зараз допомагати відмовляюся. Вона такої ніколи не буде.

Ну подивимося, я, звичайно, сподіваюся, що вона дасть своїй дочці більше, ніж я змогла дати колись, але щось мені не надто в це віриться.