Я все життя прожила в Хмельницькій області. Виростила трьох дітей. Нині мені 68 років. Начебто не почуваюся старенькою, намагаюся не надавати значення болячкам, але відчуваю, що ще кілька років і здам позиції остаточно.

У мене зараз безліч вільного часу. Могла б сидіти з онуками, та тільки нікого з рідних не лишилося в моєму містечку. Старша донька виїхала до Англії ще 13 років тому. Двічі вийшла заміж, двоє дітей. До мене приїжджає дуже рідко. Востаннє її та онуків бачила п’ять років тому. Вся у справах: робота-дім-робота…

Син працює у Києві. Приїжджає раз на пару років. Зазвичай на січневі свята. Він теж має дітей. Цих онуків я також бачу дуже рідко.

Молодша донька вийшла заміж за українця, але живуть зараз у Польщі. У них там якийсь маленький бізнес. Дітей поки немає. Іноді приїжджають у гості. Востаннє гостювали минулого літа. Зупинилися на кілька днів. Так хотілося, щоб вони пожили в мене трохи довше, але мають плани, справи. Та й ніби дуже їм цікаво сидіти із старенькою бабцею в квартирі.

Зазвичай я говорила з дітьми через Скайп, але взимку він щось не працював у мене я не могла ні з ким поговорити. Половину пенсії витратила на телефонні розмови. Ні-ні та й подзвониш сама. Так хочеться голос рідненький почути…

Шкода, що ми так мало часу приділяємо рідним. Сама була молода — розумію… Коли діти були маленькі, то виходило з ними проводити вкрай мало часу, а тепер їм уже ніколи. Іноді так самотньо… І діти є, та тільки дзвонять дуже рідко. Так хочеться почути ввечері доньок та синочка.

Не витримаю – подзвоню сама. А по голосу чую, що їм ніколи, поспішають кудись. Так хочеться, щоб діти самі іноді дзвонили та сказали: “Мам, у мене все добре”. Більшого не треба. Зателефонуйте своїм рідним. Просто так. Їм буде приємно.