Я вже давно не молода, й не знаю, чи правильно вчинила, коли робила цей вибір. На той момент я думала, що це правильно.

З чоловіком вже понад 20 років. Народили та виховали двох чудових дітей. Та от життя наше сімейне, спокійним чи щасливим важко назвати. Ми з чоловіком працюємо закордоном, син теж там,  а дочка вдома, теж працює. Графік роботи у кожного такий, що навіть живучи під одним дахом, можемо не бачитися кілька днів. З родини перетворилися у сусідів чи співмешканців. Та моя історія не про це.

Дітей я дуже люблю, за них віддам усе. Й колись, у тяжкий для мене час, я зробила вибір на користь дітей, а не себе. Й досі не знаю, чи було чи правильним рішенням. В якийсь момент відносини з чоловіком різко змінилися, ми постійно зварилися, а сварки закінчувалися рукоприкладством. Не з мого боку звісно. Часом було так, що мусила з дому тікати. Діти плакали, ще нічого не розуміли, чого їхня мама не спить вдома. А мені серце кров’ю обливалося в такі моменти, і шкода було не себе. Я могла піти в будь-який момент, але завжди залишалася заради них, я не хотіла, щоб діти росли у неповноцінній сім’ї.

Але знаєте, зараз думаю, дивлюся назад, і здається, що я їм навпаки зробила гірше. Вони бачили ті страшні сцени, чули мої крики і не могли нічого вдіяти, ніяк допомогти. Це змінило їх ставлення до сім’ї, до нас з чоловіком, до їхнього майбутнього життя. Зараз я дуже сподіваюся, що жоден з моїх дітей не житиме так, як жила я, і не допустить такого у своїй сім’ї.