— Швиденько, швиденько, швиденько, — квапив Роман вантажників. — Швидше рухаємося, швидше. Виносимо тільки меблі та техніку. Мішки з речами не чіпаємо – це чуже. А мені чужого не треба. Якщо за годину впораєтеся, плачу подвійно.

Декілька днів тому Роман зрозумів, як йому жити далі.

«Але якщо є інша і треба йти з сім’ї, — думав Роман, — то так, щоб потім не було боляче за поділене порівну спільно нажите майно. Навіщо взагалі щось ділити? Якщо можна майже все забрати собі. Якщо діяти з розумом».

За шістнадцять років у Алли та Романа були спільно нажиті двоє дітей, а також меблі та техніка у квартирі. Сама квартира належала Аллі.

«Якщо діти – їй! — міркував Роман. — Тоді меблі та техніку я забираю собі. Я б і квартиру забрав, але… На жаль. Її не забереш. Але спробувати можна. До розлучення».

І перш ніж йти, Роман став вирішувати питання з нерухомістю.

— Кохана, — почав Роман. — Як ти дивишся на те, щоб розміняти нашу велику квартиру на дві менші? Одну здаватимемо, а в іншій житимемо. Додатковий дохід нам не завадить.

Хитрий Роман хотів розмінятись до розлучення. Згоден був навіть із великою доплатою.

— Не кажи нісенітниці, — відповіла Алла. — Зараз кожна дитина має свою кімнату. Плюс наша спальня та вітальня. А ти що хочеш?

Чого хотів Роман? Та нічого особливого.

«Після розлучення це зробити неможливо, — думав він. — У кращому разі, мені дістанеться частина меблів та техніки. А зараз, доки вона нічого не підозрює, це цілком реально. Одну квартиру оформимо на неї, а іншу на мене. І вийде, що після розлучення я опинюся у своїй квартирі. Ось воно, щастя”.

— Сама подумай, — переконував Роман. — Діти незабаром виростуть. І їм буде потрібна своя квартира.

– Ні, – відповіла Алла. – Я не згодна.

«Добре,— подумав Роман,— хай так. У будь-якому разі я від тебе піду. Але тепер я маю повне моральне право забрати собі всі меблі та техніку».

Але про це він вирішив поки що нічого Аллі не говорити. Бо спершу треба було підготуватися до відходу.

«Навіщо засмучувати хорошу жінку, — думав він. — Ось винайму квартиру, вивезу туди всі меблі та техніку, а тоді вже й повідомити можна. Правильно?

Цього дня Роман узяв відгул. Дружині сказав, що йому на роботу пізніше. Дочекавшись, щоб дружина та діти поїхали, він викликав вантажників.

— Не спимо, не спимо, — поспішав Роман вантажників. – Час гроші.

Він перевозив спільно нажите на квартиру, яку винайняв учора. Вантажники свою справу добре знали і виконали роботу швидко і якісно.

Повернувшись зі школи додому та стоячи у передпокої, діти з цікавістю розглядали порожню квартиру.

— Може, батьки затіяли ремонт? – припустив Льоня.

– Ні! – упевнено відповіла Віка.

Віка цього року закінчувала школу і була на два роки старша за брата.

— Думаю, що все набагато простіше, — розважливо сказала вона. — Це наш тато втік. І все майно із собою прихопив. Щодо ремонту мама попередила б. А тато один удома залишався. Його робота.

– І що робити? — спитав Льоня. – Мама не витримає такого.

– Мама витримає і не таке, – задумливо відповіла Віка. — Але навіщо це витримувати? Правильно?

— Правильно, — погодився Льоня. – І що ти пропонуєш?

— Пропоную зателефонувати татові та серйозно з ним поговорити, — відповіла Віка. — Треба переконати його повернути назад. До маминого повернення.

— Думаєш, це нам вдасться?

– Треба постаратися.

І діти зателефонували батькові. Розмова була серйозною. Довгою. Наприкінці розмови Роман мало не плакав. Але брат і сестра були невблаганними.

— Ми тебе попередили, тату, а ти як хочеш, — сказала Віка. — Але якщо до маминого повернення ти не повернеш усе назад, ми втілимо наші погрози в реальність. Переїдемо до тебе жити, а після розлучення залишимося з тобою. А якщо все зробиш правильно, ми мало того, що після розлучення з нею залишимося. Так ще й переконаємо її не подавати на аліменти.

— Сам можеш не повертатися,— додав Льоня.

— Ви справді зможете її умовити щодо аліментів? — спитав Роман.

– Легко, – впевнено відповіла Віка. — Але це залежить від тебе, тату. Встигни повернути все до її повернення.

– Чесне слово? — спитав Роман. – Не обдурите?

— Чесно, — відповіли діти.

Роман знову викликав вантажників.

— Швиденько, швиденько, швиденько, — поспішав Роман. — Швидше рухаємося, швидше. Якщо за годину впораєтеся, плачу подвійно.

І коли Алла повернулася додому після роботи, всі меблі та техніка були на своїх місцях.

– Батько ще не приходив? – запитала Алла.

– І не прийде, – сказала Віка?

Алла з цікавістю подивилася на дочку.

— Ти тільки не хвилюйся, мамо, — сказав Льоня. — Тато тебе покинув. Сказав, що більше тебе не любить, іде і подає на розлучення.

– Ось як? – Алла посміхнулася. — Ну, щось на кшталт цього я від нього чекала.

— Чекала? — перепитав Льоня.

— Адже не випадково він кілька днів тому завів розмову про розмін квартири. Я одразу зрозуміла. Почав підготовку. Але він виявився розумнішим, ніж я про нього думала.

— А що ти про нього думала, мамо?

— Я чомусь була впевнена, що поки я буду на роботі, він вивезе всі меблі та техніку.

— І нічого не зробила? – здивувався Льоня.

— А що тут зробиш. У будь-якому разі він виявився не таким. Він кращий, ніж я про нього думала. Взяв і просто пішов. Нічого з собою не взяв, окрім своїх речей.

Діти переглянулись. Вони вирішили не руйнувати мамині ілюзії щодо їхнього батька.

Після розлучення з’ясувалося, що аліменти Роману все ж таки доведеться платити. Роман – до дітей.

— Ну, ми не змогли, — відповіла Віка. — Намагалися. Робили, що могли. Нічого не вийшло. Переоцінили свої можливості.

— Слово честі, тату, — сказав Льоня.

Роман глянув у вічі дітей і одразу зрозумів, що вони нахабно брешуть.

— І в кого ви тільки такі народилися, діти, — тихо сказав він. – Не розумію.