Батько дуже хотів, аби я виросла й стала юристом чи економістом. На його думку, це пристойна професія, яка повинна гарно оплачуватися і він міг би пишатися мною й розповідати всім своїм друзям, яка в нього хороша дочка.

Та мої бажання і мрії були далеко не про юриспруденцію чи економіку. Я мріяла працювати в творчій сфері. Та все ж пішла вчитися на юриста, як він того хотів. 5 років зашилила в тому університеті, який всім серцем ненавиділа. Працювати в цій сфері я навіть не збиралася, думала, що за 5 років він забуде про це й просто дасть мені жити моє життя, як я сама вирішу. Але ж ні.

Хоч я зараз і працюю там, де хотіла ще з дитинства – я головний редактор модного журналу, деколи навіть підпрацьовую фото моделлю, малюю, створюю ескізи одягу, досить пристойно заробляю. Та батько все одно не цінує моїх старань, і як би я не хотіла, щоб він мною пишався, що разу чую тільки одне: “Щось ти доню вчилася, вчилася, а пуття з тебе все одно немає”.

Ці слова що разу ображають мене сильніше, бо я розумію, що досягла вже багато чого за ці 5 років, і я відчуваю себе досить успішною людиною. Але для свого батька я так і залишуся ніким, бо не працюю там, де він мене бачив.