Надворі було холодно і вітряно. Маша швиденько крокувала зі школи, щоб не замерзнути. З рота валила пара, застигаючи на шарфі, віях і волосі, що вибилося з-під шапки, сріблястим інеєм. Зараз вона прийде додому, вип’є гарячого чаю з лимоном, забереться на диван і накриється пледом.

Варто було подумати про теплу затишну домівку, як ноги самі стали пересуватися швидше. Ось і під’їзд. Маша рвонула на себе двері і мало не врізалася в тітку Світлану, повненьку сусідку невисокого зросту. Вона її не любила. Тітка Світлана завжди чомусь розглядала Машу, примруживши маленькі чорні очі.

– Тихіше, тихіше. Ледве з ніг не збила, – пробурчала тітка Світлана і дивилася на Машу.

– Вибачте, – сказала винувато Маша.

Жінка зайняла весь дверний отвір і не рухалася з місця.

– От ніяк не можу зрозуміти, на кого ти схожа. Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся у тебе інше. Вони високі, а ти метр з кепко.

– Ну і що? – Запитала Маша. – Хіба діти обов’язково мають бути копією батьків?

Вона не хотіла здатися грубою, але не знала, як усунути з дороги повну сусідку. Не відштовхувати її. Маша озирнулася, сподіваючись, що хтось підійде до під’їзду, але виручити її не було кому. Щось у погляді тітки Світлани турбувало Машу. Хотілося швидше втекти від неї.

– Не зобов’язані. – Сусідка зітхнула. – Тільки я в цьому будинку живу з самого початку, разом із батьками твоєї матері в’їхала до хати. Твоя мати зростала на моїх очах. Потім заміж вийшла, а за два роки тебе принесла з пологового будинку.

Маша нетерпляче слухала, притупуючи на місці, не розуміючи, до чого хилить сусідка.

– З пологового будинку тебе принесла, а вагітною я не бачила її. От і думай, чому на батьків не схожа. – Сусідка, нарешті, відійшла убік, впускаючи Машу в під’їзд.

Маша піднялася на дві сходинки і здригнулася, коли ззаду зачинилися вхідні двері. І раптом здогад осяяв її. Вона навіть зупинилася посеред сходів. Обличчя горіло, а руки стали крижаними. «Та ні, вона так говорить, що позлити мене. Просто живе одна, ні чоловіка, ні дітей, от і розносить плітки. Не бачила – це нічого не означає», – подумала Маша, але забути слова сусідки не змогла.

Вона повільно піднялася на третій поверх старої панельної п’ятиповерхівки, увійшла до квартири, перевдягнулася, взяла сімейний альбом, сіла на диван і почала роздивлятися фотографії. Ось Маша в ковдрі з мереживним куточком, ось вона робить перші кроки, ось перший її бант на рідкому світлому волосі.

Ось вона першокласниця з величезним букетом, за яким її майже не видно… А поряд її мама та тато, посміхаються, з любов’ю дивляться на неї.

Маша почула поворот ключа в дверях і швидко витерла сльози.

– Маш, ти чого сидиш без світла? – батько увійшов до кімнати, клацнувши вимикачем.

Люстра спалахнула під стелею яскравим світлом, від якого Маша замружилася.

– Що трапилося? Ти плакала? – Батько сів поруч із нею на диван. – Ти дивилася альбом? Дай-но. – Він узяв альбом і почав гортати.

– Тату, я що не рідна дитина? – тихо спитала Маша.

– Маш, з чого ти взяла? – Батько підвів на неї очі.

Маша помітила в них страх, розгубленість, і від цього їй стало страшно. Вона відкинула плед, схопилася з дивана.

– Тату, скажи. Я маю право знати! – крикнула Маша тремтячим голосом, не спускаючи з батька очей.

Вона чекала, що він розвіє її сумніви, скаже, що це неправда … Але він відвів погляд, опустив голову.

– Все зрозуміло. – Маша вибігла в передпокій, одягла шапку, сунула ноги в чоботи, вихопила з вішалки свою шубку.

– Маш, стривай! Куди ти? Я все поясню…

Але Маша вже вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася побілка. Вона бігла вниз сходами, одягаючи на ходу шубку і ковтаючи сльози.

“Він побоявся подивитися мені в очі. Значить, правда. Я їм нерідна. Чужа… А чия ж я тоді?”

Вона вибігла надвір, здригнулася від холоду. Мороз обпік вологе від сліз обличчя. Шарф залишився на вішалці. Ні рукавиць із собою, ні грошей… Маша квапливо крокувала в нікуди. Через два будинки вона забігла до сусіднього подвір’я, сіла на присипану снігом лавочку і заридала, сховавши обличчя в долонях.

– Ти чого ридаєш? У тебе щось сталося?

Маша відібрала від обличчя руки і побачила Богдана з десятого класу.

– Ану, пішли до мене, розкажеш усе, – скомандував він.

– Нікуди… я… не піду, – схлипуючи, сказала Маша.

– Ходімо, бо замерзнеш і захворієш. Я все рівно не відчеплюся. Ходімо, – повторив він, схопив Машу за руки і різко поставив на ноги. – Та не бійся ти, батьки до театру пішли. Чай поп’ємо, розкажеш, що за біда в тебе така. Може зможу допомогти.

Маша пішла за Богдан. Вона увійшла у звичайну квартиру, щоправда, більш сучасну і більшу, ніж у її батьків. Богдан змусив її надіти пухнасті мамині тапки, накинув на плечі свій товстий в’язаний джемпер. Поки грівся чайник, ставив на стіл чашки, цукорницю, робив тости.

– Тебе Машею звати? – Запитав він, наливаючи гарячий чай у чашку.

– Так, – відповіла Маша, не підводячи голови.

– І що трапилося в тебе, Маша? Чому з дому втекла?

Маша не хотіла розповідати свою історію малознайомому хлопцю. Він навчався у паралельному класі, спортсмен, і більше нічого вона про нього не знала. То з якого дива вона розповідатиме йому щось? Але тримати у собі біль було нестерпно. І Маша розповіла, що сьогодні зненацька дізналася від сусідки.

– І все? І через це ти втекла з дому? – недовірливо спитав Богдан.

– Тобі легко говорити. У тебе батьки справжні, – різко відповіла Маша. – Я не втекла. Просто… не могла дивитись на батька. – Вона закрила обличчя руками і заплакала.

– Вони погано до тебе ставляться? – співчутливо спитав Богдан.

– Ні. Буває, посварять за діло. Але не били жодного разу, – пробурчала Маша.

– П’ють?

– Та ти що? Мама мистецтвознавець, а тато… – Маша осіклася.Вона називала їх мамою та татом!

– То чого тобі не вистачає? Батьки не ті, що народили, а ті, що виростили, душу вклали. – Богдан підвівся з-за столу і підійшов до вікна, сунувши руки в кишені штанів.

– Та й звідки ти знаєш, що ця тітка не вигадала все це? – не повертаючись, спитав Богдан.

– Але батько не зміг дивитися мені у вічі! Він не сказав, що це неправда! – з істерикою в голосі вигукнула Маша.

– І що ти збираєшся робити? Втечеш з дому? Правильно. Адже вони чужі тобі. Шукатимеш своїх батьків? А якщо вони далеко? Ти маєш гроші на це? – тихо й спокійно спитав Богдан, дивлячись у вікно на засніжений двір.

Маша розгублено дивилася на його спину. Вона зрозуміла, що він має рацію.

– Уяви, що твої батьки теж у шістнадцять років закохалися одне в одного. Закохалися і пізнали всі радості дорослого життя. Коли твоя справжня мати дізналася, що вагітна, то страшно злякалася, сказала про це своєму хлопцю. Він злякався, втік, кинув її розбиратися з усім. А потім її мама помітила живіт, зробила скандал.

Маша уперлася спиною в двері, як заворожена слухала Богдана, не зводячи з нього заплаканих опухлих очей. А він продовжував випльовувати жорстокі образливі слова.

– Літо, канікули. Батьки відправили дурне дівчисько до бабусі до іншого міста, подалі від сторонніх очей. Там вона й народила. І залишила новонароджену доньку у пологовому будинку. А що? Навіщо ти їй? Вона ще сама дитина. Потрібно закінчити школу, вступити до інституту, попереду ціле життя.

Потім вона закохалася у хлопця. Його батько був важливою шишкою. Батьки вважали, що дівчина сина порядна та чиста, гідна наречена їхньому синові. Зіграли гарне весілля. Вона народила двох дітей. Якось запитала чоловіка, як він ставився б до чужої дитини? І він сказав, що ніколи не прийме. Вона злякалася, що може втратити його, дітей, сім’ю та благополуччя. І забула тебе.

Скажи спасибі, що не в дитбудинку росла, що тебе забрали і виростили добрі люди, які, мабуть, не могли мати своїх дітей. Ти росла в любові та турботі. Якась тітка збовтнула, і ти готова все перекреслити, відплатити їм втечею та ненавистю. Молодець, – сказав Богдан, різко відвернувся від Маші і відійшов до вікна.

Маша стояла розчавлена, збентежена, не знаючи, чим відповісти на гарячий монолог Богдана.

– Що не подобається? Уяви, знайдеш ти свою матір. А вона виявиться пиячкoю. Зрадіє тобі спочатку. А потім продасть твою шубку, чобітки, щоб купити собі улюблений напій. Змусить тебе заробляти… замість того, щоб навчатися. І життя з твоїми теперішніми батьками здасться тобі раєм. – Богдн дивився у вікно, говорив жорстокі слова, від яких у Маші по шкірі бігли мурашки.

– Ні твоя мати, ні твій батько тебе не шукали. Значить, ти не потрібна їм. Так живи далі, Маша, і радуйся, що в тебе є батьки, які люблять. Не руйнуй своє та їхнє життя. Зможуть, тобі розкажуть тобі все, а не зможуть… Просто забудь.

– Ти так кажеш, наче знаєш… – Маша сіла на стілець, ноги не тримали її.

Вона раптом зрозуміла, що наробила. Батьки, напевно, збожеволіють, шукають її, однокласникам дзвонять …

– Гарну картинку я тобі намалював, правда? – Богдан посміхнувся. – У житті ще гірше буває, повір. Виростеш, якщо не передумаєш, знайдеш свою матір. А поки що живи, і не засмучуй своїх батьків.

– Тобі добре говорити, у тебе рідна мати, – прошепотіла Маша.

– А ось і ні, – тихо сказав Богдан. – Тільки вона не знає, що я знаю.

– Як це? – Маша підвела на Богдана очі.

– А ось так. Моєї мами не стало під час пологів. Акушерка з пологового будинку відвідувала маленького хлопчика у будинку малюка, а потім забрала до себе. Я випадково почув її розмову із сестрою. Я буду їй вдячний все життя, що взяла мене, що я не ріс у дитбудинку.

Маша підійшла до вікна і стала поруч з Богдан. Вони довго дивилися на своє відображення у темному склі.

– Спасибі тобі. Я все зрозуміла. Я піду? – сказала Маша.

– Іди, – відповів Богдан, трохи смикнувши плечем.

Маша одяглася і вибігла надвір. Вона не відчувала холоду, морозу, їй було жарко. Вона бігла додому, до батьків, які, напевно, божеволіють. Вона натиснула на кнопку дзвінка, і двері відразу відчинилися, немов мама стояла і чекала її за дверима. Вона була заплакана і була дуже нещасною.

– Маша … – прошепотіла вона здавленим голосом.

Маша кинулася до матері, обійняла її і заплакала.

– Вибач, мамо. Я вас люблю. Ви найкращі… – крізь сльози казала вона.

Мати гладила її по спині і примовляла, що любить її, що вона їхня рідна, улюблена донька. Вийшов батько і обійняв обох. Так і стояли всі троє, міцно обнявшись, у маленькому тісному передпокої.

Підлітки нетерплячі, вимогливі, часом жорстокі, думають лише себе. Вони все роблять відразу і максимально швидко: люблять, бунтують, судять, ображаються.

Маші пощастило зустріти Богдана, який знайшов правильні слова, допоміг подивитися на ситуацію з іншого боку. У молодості люди часто роблять помилки. І не завжди вдається їх виправити.