Що з цим світом не таке? Чому так багато людей, що оточують мене, вважає, що у нас дивна сім’я? Ось, наприклад, моя мама любить частенько примовляти: “Розвела тут не зрозуміло шо”.

При цьому додає характерне закочування очей, яке покликане показати її глибоке невдоволення моїми методами виховання. Свекруха теж не відстає, але вона ще норовить іноді читати мені нотації, що “ось вона двох дітей виростила і нічого: нормальні люди”.

А все питання в тому, що я з самого раннього віку просто даю своїм дітям можливість висловлювати свою думку. Нині діти вже підлітки. Синові чотирнадцять, а дочці дванадцять.

Мої діти спокійно можуть висловлювати свою точку зору на будь-яке сімейне питання. Вони можуть вступати в діалог із дорослими нарівні і навіть (о, жах!) заперечувати.

У моїй уяві так і має виглядати нормальна сім’я. Люди, які люблять одне одного та підтримують у всьому. Які цінують своїх близьких, а не просто намагаються маніпулювати, аргументуючи це лише тим, що їм пощастило народитися раніше.

Але який ж подив ця проста позиція часом викликає в оточуючих! Як часто я чула поради з розряду: “та заборони і все”, “скажи, що телефон відбереш або комп’ютера на тиждень позбавиш”.

А я не можу просто так взяти та заборонити. Якщо я щось забороняю своїм дітям, то я наводжу розумні аргументи. Завжди пояснюю, чому роблю так, а не інакше. Як результат – це вже й не покарання, а розумна міра чи реакція на якусь їхню поведінку. Діти зазвичай погоджуються на ці заходи самі, розуміючи їхню розумність.

А найстрашніша правда в тому, що багато родин так і живуть. Я працюю в жіночому колективі і частенько чую дуже сумні, на мою думку, історії.

“Я їй так і сказала, що в цьому будинку нічого їй не належить!А то почала мені говорити, що сама вирішуватиме, як у своїй кімнаті меблі розставляти”, – ділилася колега своїм обуренням з приводу поведінки дочки.

“А моя мені заявила, що хоче сама вирішувати які шпалери в її кімнаті будуть! Уявляєш? Вибере якийсь колір вирви-очей, а мені потім на це милуватися кілька років! Ні, звільніть”, – підтримала її інша.

А ми, коли робили в квартирі ремонт, всі шпалери для кожної кімнати ходили вибирати разом, вчотирьох.І діти запросто могли нам із чоловіком також сказати, що їм наш вибір не подобається. Але при цьому вони аргументують. Ось дочка мені, наприклад, вказала на те, що я вибрала надто насичений темний колір шпалер для коридору.А він у нас довгий, майже вісім метрів.

Але вона навела аргумент на те, що в коридорі немає вікон, а отже, недостатньо природного освітлення. Тому логічніше вибрати щось світле, інакше завжди здаватиметься, що в коридорі темно.

Дочка в мене займається в художній школі і в мене навіть не виникло думки сперечатися з дитиною на такі теми. Тим більше, що все здалося мені цілком розумним.

Тому ми вирішили вибрати світло-блакитний відтінок. І я ні на хвилину не пошкодувала, коли побачила кінцевий результат. Зате тепер, коли я повертаюся додому, відчиняю двері і мене зустрічає наш затишний коридор, завжди подумки дякую доньці, що не дала зробити нам з чоловіком помилку.

Якщо ми плануємо разом провести вихідні, то теж завжди запитуємо думку дітей з цього приводу. Дізнаємося, куди б їм хотілося піти чи поїхати. Як же шаленіють наші з чоловіком мами від цього!

Особливо коли ми приїжджаємо до них у гості без дітей, бо ті просто не захотіли і вирішили провести свій вільний час інакше. А мені постійно прилітає з усіх боків, що я погана мати та вихователь теж не дуже, бо мої діти можуть дозволити собі суперечити старшим і чинити так, як вважають за потрібне.