Я лишилася без батька, коли мені було всього 8 місяців. Він покинув нас із матір’ю, як вона сказала, просто пішов і більше не повернувся. Без причини. Я в це мало вірила. Мені здавалося, що для всього завжди є причина. І цю я хотіла дізнатися, як тільки досягнула свідомого віку.

Вже в 15 років я вирішила, що знайду його. Мати не дуже хотіла про нього розповідати, та я бачила, як ночами вона часто плакала, тримаючи якусь стару куртку в руках. Мабуть, думала, що я сплю й не чую. Та на ранок я не могла знайти тієї куртки ніде… тоді в мене виникло ще одне питання, чому ж вона її ховала від мене?

Його фото в мене теж не було. Взагалі, жодної зачіпки, щоб розпочати пошуки, але я не здавалася, чи не щодня намагалася вивідати в мами щось про нього. Й одного разу це таки вдалося.

Як виявилося, він був військовим пілотом, а та куртка, над якою плакала мама, була його улюбленою річчю, до того, як він розбився в літаку під час навчань. Чесно кажучи не це я чекала почути від неї. Та тепер розумію, чому вона ховала всі речі пов’язані з батьком від мене. Вона не хотіла, щоб я шукала його чи сумувала за ним. Минуло багато часу, моя мама всі ці роки була одна, бо вона й досі, як колись, кохає батька. Проте, зараз вона може не приховувати ці почуття, розповідає мені різні історії з їхньої молодості. А батькова куртка, тепер завжди стоїть на видному місці…