Я намагалася не втручатися у стосунки доньки із чоловіком. І тепер вона стверджує, що через мою пасивність їм не вдалося зберегти шлюб
У моєї доньки Юлі характер – не цукор. Вона – немов з іншого тесту зліплена, дуже схожа на мою матір. Та була тоже була запальна, галаслива, різка, любила тупнути ніжкою або крикнути, до того ж ніколи нікого не слухала.
Незважаючи на те, Юля ніколи не бачила бабусю, вона поводиться точно як вона. Вона терпіти не може критику і всі поради сприймає в багнети.
Ми з чоловіком не один рік намагалися втихомирити дочку, наставити її на істинний шлях. Але розмови та заборони ні до чого не приводили. Ще в дитсадку Юля навчилася маніпулювати людьми і, у разі чого, отримувала бажане, ледве підвищивши голос.
Вона все частіше акцентувала увагу на тому, що хоче почути, а не на тому, що потрібно. Будь-яке зауваження зачепляло дівчинку до глибини душі та викликало нову хвилю негативу.
Особливо складним нам видався підлітковий період. Я, чого гріха таїти, боялася за свою дочку, переживала, що вона оступиться і, не дай Боже, піде не по тому шлюху. На щастя, нічого такого не сталося, але нервів вона нам з чоловіком витріпала ого-го.
Після закінчення школи Юля взагалі заявила, що вона – вже доросла і тепер житиме окремо. Потім вона закинула рюкзак через плече і разом із подругою винайняла квартиру в іншому районі міста.
Вчитися далі донька не пішла, вирішивши, що заробіток для неї зараз важливіший. Ми практично не бачилися протягом двох років. На телефонні дзвінки вона відповідала рідко, у гості не приїжджала.
За цей період я помітно постаріла, оскільки весь час чекала дзвінка з поліції чи лікарні з новиною про те, що з моєю дочкою щось сталося. Треба сказати, що крім жорсткого характеру, Юля мала «талант» знаходити пригоди на свою п’яту точку.
Потім все почало змінюватися. Донька спочатку зрідка, а потім все частіше почала приїжджати до нас із чоловіком у вихідні, ми разом тихо-мирно пили чай, забувши старі образи. Я знову спробувала дати дочці пару порад щодо готування та побуту, але вона суворо сказала, що сама у всьому чудово розуміється.
Пізніше з’ясувалося, що у Юлі з’явився хлопець на ім’я Рома. Він був спокійним і усміхненим, умів згладжувати кути і переводив конфлікти в жарт. Поруч із ним і моя донька виглядала щасливою та більш врівноваженою. Незабаром молодята зіграли весілля.
Я, бачачи стосунки Юлі з Ромою, сподівалася, що моя дочка нарешті подорослішала і зрозуміла, що її поведінка була жахливою. Але я помилилась. Сімейна ідилія молодят тривала лише кілька місяців.
Їхній шлюб, як і багато хто, не витримав перевірку побутовою. Почалися Юліни «метання». Щоразу після сварки з чоловіком донька приходила до мене і залишалася на ніч. Знаючи, наскільки вона не терпить порад, я просто мовчки спостерігала збоку, чим закінчиться вся ця історія.
Юля ж обзивала Рому останніми словами і присягалася, що більше ніколи не переступить поріг його квартири. Проте минуло кілька днів, і вони знову мирно буркотіли, ніби нічого не сталося.
Але, як виявилось, терпіння у мого зятя теж не безмежне. Якось, повернувшись додому після чергового конфлікту, Юля знайшла на столі записку. Рома поїхав і запропонував їй розлучитися.
Того дня у дочки сталася справжня істерика. Мало того, що її покинув чоловік, та ще й з роботи звільнили. Я два тижні як малу дитину обходжувала дочку, готувала їй їжу і намагалася відволікти розмовами після своєї роботи. Але одного вечора, зайшовши до квартири, я застала дочку з валізою в руках.
– Це все ти винна! – кинула мені Юля з порога.
– Чому ти зібрала речі? І в чому я винна? – незрозуміло запитала я.
– Ти винна в тому, що Рома мене покинув! Ти знала, що він довго мій характер не витримає, – могла б мене зупинити, – продовжувала донька критикувати мене.
– Але ти ніколи не слухала моїх порад і стверджувала, що в усьому розберешся сама, – нагадала я Юлі.
– А ти й рада намагатися, руки склала і просто спостерігала за тим, як руйнується мій шлюб, – не вгамовувалася дочка.
– Ти несправедлива до мене. Я не винна в жодній вашій з Ромою сварці. Ви дорослі люди і самі все вирішили. До чого тут я? – Запитала я у доньки.
– Так, ти завжди ні до чого, дякую за допомогу. Я йду. Правильно я зробила, що одразу після школи з’їхала з цієї квартири. Даремно тільки повернулася, – сказала мені наостанок Юля і пішла, грюкнувши дверима.
Такого повороту я не очікувала. Всі ці дні після розлучення дочки з чоловіком я намагалася оточити її турботою і увагою, я не лізла в її життя, на її прохання. Але все одно, на її думку, я – корінь зла всіх її проблем.
На жаль, моя дівчинка так і не подорослішала, а все ще намагається знайти винного у всіх своїх бідах. Мені дуже неприємно, що вона вважає мене поганою матір’ю. Але, правду кажучи, переконувати її в цьому я більше не збираюся. Зрештою, це її життя, нехай робить так, як вважає за потрібне.