Почну з того, що мені зараз сорок вісім років. Я вже багато років у розлученні. У шлюбі була, можна сказати, толком і не була. Від того нетривалого досвіду в мене залишилася чудова дочка.

Дочці зараз двадцять шість років і вона вже два роки як одружена. До цього вона теж жила окремо, винаймала квартиру з подругою.

Це дало мені можливість, вперше у моєму зрілому віці, задуматися про своє особисте життя. Поки я була молодша спроби теж були, але все якось не зросталося.

Чотири роки тому я познайомилася із чоловіком. Мій новий знайомий теж давно у розлученні. У нього від шлюбу лишився син. З колишньою дружиною вони не спілкуються, а от із сином спілкування хороші стосунки.

Позустрічавшись майже два роки (а я вважаю, що в нашому віці це практично подвиг) ми нарешті дійшли до думки, що непогано б нам з’їхатися. Аж надто важко для немолодого здоров’я після роботи ще на всякі побачення ходити.

Але тут з’ясувалося, що мій Віктор затятий противник проживання на жіночій території. До «баби йти жити» – це нижче за його чоловічу гідність, і ранить його чоловіче самолюбство.

Що ж, я, як з’ясувалося, не така горда. Тож ми стали жити у Віктора. Але тут вже відкрилися нюанси, які не влаштовують мене. Звичайно, я була готова до того, що дві людини, які за стільки років звикли до свого способу життя та налагодили свій побут під себе, можуть десь не зійтися. Але все виявилося ще складнішим.

Син Віктора мене не прийняв. Хлопцю вже під тридцять і він має свою сім’ю. Але поводиться він як скривджений підліток. Для мене його поведінка дуже неприємна.

Справа в тому, що син Віктора відкрито демонструє свою неприязнь до мене. Це тобі не якісь підкилимні ігри свекрухи, коли твого чоловіка проти тебе накручують.

Хлопець просто ігнорує мене. Наче мене взагалі в домі його батька немає. Вони зовсім не хочуть змінювати свій колишній уклад. Як і раніше, до моєї появи, син разом із сім’єю та онуками може заявитися до Віктора у будь-який час.

Вони просто дзвонять і запитують, чи вдома Віктор, а за двадцять хвилин у нас на порозі вже син, невістка та двоє їхніх дітей. Дорогою вони купили піцу і ось вирішили відвідати діда.

Шум, дитяча біганина, купа немитих чашок та тарілок. Ось що потім дістається мені. Син мого співмешканця взагалі зі мною не розмовляє. Вони можуть майже годинами спілкуватися з батьком, але мені він не скаже й слова. Це такий його мовчазний протест.

При цьому решта часу у нас все чудово. У нас із Віктором насправді щирі взаємні почуття одне до одного, нам добре разом.

Але всі розмови з Віктором про поведінку його сина заходять у глухий кут. Він не може відмовити ні йому, ні його сім’ї. Вони жили майже тридцять років. У них так заведено.

Як до дорослої людини донести, що не можна просто так ввалюватися щоразу в гості, як сніг на голову? Що тепер його батько не самотній і живе не один. Віктор хоче, щоб ми одружилися. І я справді його люблю. Але мені здається, що у мене просто не вистачить сил терпіти таке ставлення його сина і його сім’ї все своє життя.

Я в такій ситуації не була жодного разу. Син на контакт зі мною не йде категорично. Я йому ніхто. Як налагодити стосунки, я не знаю.