Здавалося б, кому яка різниця, як я будую стосунки зі своєю дорослою дочкою. А виявляється, усій рідні до цього є справа. Мене засуджують свати, свекруха, мати і навіть рідна сестра, яка раніше мене у всьому підтримувала

Вийшло так, що моя дочка Свєта завагітніла у дев’ятнадцять років. Але її хлопець Женя виявився порядним і запропонував їй розписатися.

Незважаючи на те, що все складалося добре, дещо нам із чоловіком не давало спокою. Не хотілося, щоб дочка навіть на якийсь час кидала навчання у ВУЗі. Спеціальність у неї непроста, і за кілька років академки Світлана могла забути всі отримані знання.

Через це Світла раз-по-раз завалювала б іспити, а далі її відрахували б. Звичайно, її можна було б у цьому випадку відправити на платну форму, але там теж конкурс ого-го.

Я по собі пам’ятаю, що сидіння з маленькою дитиною здорово отупляє, тому й хотіла, щоб Світлана не переривала навчання. Але для цього мені чи свасі довелося б взяти декрет, благо бабусям його теж дають. Хтось має сидіти з дитиною під час навчання її матері?

Чесно кажучи, я до цього мріяла пожити для себе в якісь віки, а не повертатися до пелюшок і брязкалець. Маму та свекруху я навіть просити ні про що не стала. Так, вони на пенсії, але здоров’я у них уже не те для метушні з малюками.

До сестри звертатися по допомогу просто було безглуздо. У неї своїх турбот вистачає. Сваха навідріз відмовилася брати декрет, бо боялася, що їй потім повертатися не буде куди. А роботу свою вона ох як любить.

Довго я ламала голову, як краще вчинити, щоб і дочка була під час навчання, і нам із чоловіком не довелося жертвувати своїми інтересами, особливо мені. Рішення виявилося дуже простим – найняти няню.

Ми з чоловіком не мільйонери, але заробляємо пристойно. Чоловік мою ідею підтримав, донька теж не мала нічого проти. Знайшли хорошу няньку через знайомих, і залишилися їй дуже задоволені.

З тих минуло чотири роки, ми, як і раніше, оплачуємо послуги цієї жінки. Вона і в садок онука відведе, і посидить з ним у вихідні, коли Свєті та Жені хочеться розвіятися. Виручає няня і тоді, коли онук хворіє і не може відвідувати садочок.

Ми бачимося з онуком переважно на свята, і дочка на нас за це не в образі. Розуміє, що ми маємо свої інтереси. Тим більше, ми компенсуємо свою рідкісну участь у житті онука оплатою послуг няні.

Зате інші родичі на мене за це озброїлися. Що найкумедніше, чоловіка вони не чіпають. Правильно, він чоловік. А ось я, на їхню думку, зобов’язана відчувати невимовний захват від онука. Адже це природна потреба жінок – няньчити малюків.

Мама і свекруха звуть мене бабусею-зозулею, яка скинула малюка та рада. Хоча самі вони жодного разу не зразкові бабусі. Зі Світланою сиділи лічені рази. Своєму правнукові вони лише козу під час зустрічі показують. Ось і вся їхня участь. При цьому показують із себе святих, а мене записали в монстри. Як можна бути такими лицемірками?

Сваха від них недалеко пішла. Як тільки заходить розмова про онука, вона неодмінно вставляє п’ять копійок щодо того, яка я байдужа бабуся.

“Наш Мишко, він такий солоденький! Невже в тебе зовсім не йокає серце побачивши цього ангелочка?” – приблизно в такому отруйно-солодкуватому ключі мене засуджує сваха.

Ось тільки ця жінка забуває, що вона така сама бабуся, як і я. Варто мені запропонувати їй взяти на себе роль турботливої ​​бабусі, як вона тут же знаходить тисячу та одну відмовку.

Старша сестра теж приєдналася до цього табору. Я не пам’ятаю, коли ми востаннє нормально спілкувалися. Всі бесіди зводяться до того, яка я нікчемна бабуся, і наскільки боляче мені це відгукнеться в майбутньому.

На думку сестри, Мишко сприйматиме мене як сторонню тітку, а своєю бабусею вважатиме няню. Потім сестра завжди ставить за приклад себе. Ось вона кидає усі свої плани, коли треба посидіти з дітьми племінника.

Пам’ятається, коли сестра цим не хвалилася, а навпаки, скаржилася, як їй часом буває важко. Я не хочу собі такої ж долі. Та й зіпсованих стосунків із онуком не боюся. Ми все одно спілкуємося, нехай і не так часто.

До того ж нерідкі випадки, коли онуки виростають, а сліпо люблячі, жертовні бабусі опиняються без діла. Та й до чого тоді всі ці жертви? Однак сестра впевнена, що я все це вигадую, аби виправдати свій егоїзм.

І навіщо я про це їм розповіла? Промовчала б, ми продовжували б мило спілкуватися і донині. Мені б не довелося думати, як поставити на місце своїх докучливих родичок.

Ще коли ця хвиля засудження тільки зароджувалась, мені хотілося відправити їх за відомою адресою. Однак виховання довгий час не давало мені так вчинити.

Якими б набридливими та лицемірними вони не були, вони моя рідня. Однак останнім часом я відчуваю, що чаша мого терпіння скоро переповниться.

І однією пропозицією самим порозумітися з онуком я можу не обмежитися. Боюся, що рідні почують купу невтішних речей про свою безпардонність та показушність.

Так, відносини будуть остаточно зіпсовані, але вони самі в цьому винні. Втім, я все ж таки не втрачаю надії знайти менш радикальний спосіб відстояти свої кордони.