Мудра і мотивуюча притча, хоча вона й нагадує трохи притчу про віслюка в колодязі, але її суть в іншому:

Жили-були дві жаби. Були дружили й мешкали в одній канаві. Тільки одна з них була хороброю, сильною, веселою, а інша – ні те ні се: боягузлива, ледача, багато спала. Але вони жили разом, ці жаби. І ось одного разу вночі вони вийшли погуляти. Ідуть собі лісовою дорогою і раптом бачать: стоїть будинок. А біля будинку льох. І пахне з нього дуже смачно: пліснявою пахне, вогкістю, мохом, грибами. А це саме те, що жаби люблять.

Ось забралися вони скоріше у льох, почали там грати та стрибати. Стрибали, стрибали і ненароком звалилися в горщик зі сметаною. І почали тонути. А тонути їм, звісно, ​​не хочеться. Тоді вони почали борсатися, почали плавати. Але цей глиняний горщик мав дуже високі слизькі стінки. І жабам звідти не вибратися. Та жаба, що була ледаркою, поплавала трохи і думає: “Але мені звідси не вибратися. Навіщо ж я даремно борсатимуся? Тільки мучитися дарма. Краще я відразу потону”. Так вона подумала, перестала борсатися – і втопилася.

А друга жаба була не така. Та думає: “Ні, братики, потонути я завжди встигну. Це від мене не втече. А краще я ще борсаюся, ще поплаваю. Хто його знає, можливо, у мене щось і вийде”. Але тільки – ні, нічого не виходить. Як не плавай – далеко не відпливеш. Горщик маленький, стінки слизькі – не вилізти жабі зі сметани. Але все-таки вона не здається, не сумує. “Нічого,— думає,— поки сили є, борсатимуся. Я ще жива, значить, треба жити. А там – що буде! І ось з останніх сил боролася хоробра жаба зі своєю смертю. Ось вона й пам’ять почала втрачати. Ось захлинулась. Ось її на дно тягне. А вона й тут не здається. Дриґає лапками і думає: “Ні! Не здамся!”

І раптом – що таке? Раптом вона відчуває, що під ногами в неї вже не сметана, а щось тверде, щось таке міцне, надійне, подібне до землі. Здивувалася жаба, подивилась і бачить: ніякої сметани в горщику вже немає, а стоїть вона на грудці олії. “Що таке? – думає жаба. – Звідки взялося тут масло?” Здивувалась вона, а потім здогадалася: адже це вона сама лапками своїми з рідкої сметани тверду олію збила. “Ну ось, – думає жаба, – значить, я добре зробила, що відразу не потонула”. Вистрибнула з горщика, відпочила і помчала до себе додому, в ліс.

Головна мораль цієї притчі в тому, що не варто здаватися, навіть коли складається враження, що нічого не вийде. Не завжди виходить так, як ми плануємо, проте може вийти навіть краще, але іншим способом.