Він був би ідеальним батьком, але я боюся за нього виходити, – каже стурбована Настя

Бачу, що стосунки йдуть до шлюбу. Хлопець вже кілька разів жартома запитував щось на кшталт: “Не хотіла б взяти моє прізвище?”. А я не хочу. Зустрічаємося майже два роки. Але я його не кохаю.

Мені подобається з ним проводити час: він цікавий, уважний, добрий… Але кохання немає. Вірніше не так: я відчуваю до нього симпатію. У мене не вискакує серце з грудей і пульс не частішає, коли я поруч із ним. Та й зустрічатися з ним стала скоріше зі жалості. Просто за весь цей час навіть не було сварок з ним, він не кривдив мене, не робив нічого такого, через що можна було б з ним порвати.

Але я бачу, що він любить мене. Любить дуже. Я не кидаю його лише з почуття обов’язку. Мене виховали так, що не можу зрадити людину, особливо коли мені нічого поганого не зробили. Я розумію, що вже ніколи його не покохаю. Але мені здається, що нікого кращого я не зустріну у своєму житті. Якщо будуть діти, він буде ідеальним батьком. Він дбайливий. Розумію, що не зрадить.

Але я сумніваюся постійно. Найгірше те, що до нього навіть претензій жодних немає. Я сама не знаю чого хочу.

Дуже боюся, що якщо вийду за нього заміж і колись по-справжньому закохаюся, то почну зраджувати і все зламаю… А з іншого боку — якщо порву з ним, то, можливо, ніколи й не зустріну таку людину…

Previous Article
Next Article

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!