Мій найнелюбніший спогад із дитинства – поїхати в гості до родичів, сидіти за столом, слухати дорослі розмови, їсти “до відвалу”. Хочеться додому, але йти першим – не прийнято, треба ще посидіти. Хочеться усамітнитися з книжкою на балконі – не можна, так чинять лише дикунки, сиди разом з усіма. Усміхайся, бери участь у розмові. Ти ж вихована дівчинка?

Яким же полегшенням було попрощатися з дюжиною родичів та приїхати додому. У старших класах я їздити “по гостям” відмовлялася, батьки благали і скандалили, але я чітко заявляла, що краще залишуся вдома, напишу реферат або прибирання зроблю. Користь буде більшою.

Потім я виросла і настав час мені кликати в гості рідню. Збиралися тільки на великі свята, оскільки місця в квартирі було недостатньо для всіх бажаючих, а замовляти ресторан чи кафе було не по кишені.

Я намагалася поводитися максимально гостинно, і, здається, перегнула ціпок.

“Повз проїжджала, вирішила забігти до тебе!” – казали вони. “На хвилинку” – запевняли вони.

Я сиділа в декреті з дитиною, і свекруха, зовиця, тітки вважали, що скрасять мені сіру рутину днів своїм візитом. Але це було не так. Я відсувала на другий план свої справи, сценарій дня руйнувався. Хвилина з кавою розтягувалася до “ось уже й обідати час”.

Мої непрохані гості насолоджувалися дружньою атмосферою і могли забути про час, про те, що час “і честь знати”. Добре ж сидимо?

Як же я ностальгувала по робочих буднях та закритих дверях з 8 ранку до 19 вечора! Від світської розмови “ні про що” я дико втомлювалася.

“Непроханий гість гірший за ворога” – цю істину я часто чула в дитинстві, і сама намагалася ні в кого не затримуватися. Я уникала візитів на особисту територію, вважаючи, що чужі кімнати, ліжка, дивани, кухні, полички з приладдям для гоління, дезодорантами – це таємний світ, куди немає входу стороннім.

Мій чоловік щорічно їздить до друга на день народження. Друг розсаджує 10 людей на своїй 5-метровій кухні. Люди сидять, притулившись один до одного ліктями. Всім весело, в тісноті, та не в образі. Але я їздити відмовилася до них, шлю вітання телефоном.

Моя бабуся згадує, які застілля були в її час: у дворі, по 50 чоловік, з піснями, зі смаженими гусаками, плюшками та ватрушками. Але воно і зрозуміло: люди прагнули побачитися, обмінятися новинами, це була своєрідна одна з найдоступніших розваг: смачно поїсти, поговорити, посміятися.

Люди минулої епохи вважали архі важливим зберегти цю добру традицію, яка допомагала згуртувати рід.

Але змінилися змінні у цьому рівнянні. Змінився рівень доходів сімей. Якось до мене приїхали двоюрідні сестри та з цікавістю розглядали квартиру: а на які кошти ти купила робот-пилосос? А як у тебе виходить книжки купувати? Вони ж у наші дні коштують шалених грошей? Можна, я візьму пару почитати?

І як відповісти? Начебто не чужі люди. Бери, читай.

Минуло півроку. Запитала – прочитала книгу? (З натяком на повернення), дівчина відповідає: ні, всі руки не доходять, часу немає.

Ну і ще один неприємний нюанс: кожен гість вважає себе експертом в області інтер’єру, декору, страв, що подаються. Кожен вважає вправі висловитися: Сухувато. Несучасно. Жирно. Тьмяно. Недоречно.

Чим більше ти намагатимешся догодити, тим більше вад знайдуть. І дадуть на майбутнє “добрі поради”.

І все всередині обривається щось невидиме, якась ниточка, яка вас усіх тут зібрала за одним столом. І даєш собі обіцянку зустрічатися лише у кафе. Принаймні за всіма незадоволеними посуд мити не потрібно.