Микола повертався після роботи додому. На ескалаторі в метро він опинився поряд із Ніною.

— От не думала, що зустріну вас тут, Микола Васильович, — сказала Ніна. – У вас зламалася машина? Тож ви у метро?

Ніна тільки-но закінчила інститут і вже цілий місяць працювала технологом у цеху, який очолював Микола.

— Я не маю машини, — відповів Микола.

— Як же це ви, Микола Васильович, на такій високій посаді і без машини, — весело сказала Ніна.

«Смілива, — подумав Микола і вперше глянув на Ніну по-іншому, не як начальник. – Чи навпаки? Тільки-но почала працювати, а вже… такі зауваження мені робить. З чого б це раптом?”

У голові Миколи промайнуло багато різних думок, ідей, припущень.

«Ніби нічого особливого в ній немає, — думав він. – Ну, молода. Приваблива. Можна навіть сказати красива. Дітей немає і незаміжня. А загалом нічого особливого.»

– Мені не потрібна машина, – відповів Микола. — А крім того, у мене й водійських прав немає.

Це була їхня перша розмова, яка не стосувалася роботи.

До речі, щодо машини Миколі часто ставили запитання. Ніна була не першою, кому було цікаво, чому Микола не за кермом. І завжди Микола відповідав те саме, що машина йому не потрібна, і в нього немає прав.

– Навіщо мені машина? — казав сам собі Микола. — Тільки даремно викинуті гроші.

І досі подібні питання не хвилювали Миколу. Його спитають, а він відповість і забуде. Але після того, як про це його запитала Ніна, Миколі стало якось не по собі. Якийсь неприємний осад у душі Миколи лишився після цього. Він відчув себе так, ніби в чомусь завинив перед нею.

«Як не крути, а дівчина права, — думав Микола. – Машини немає. І річ навіть не в тому, що я начальник цеху. Просто… Мабуть, машина має бути в мене. Адже я пам’ятаю, що коли в школі навчався і пізніше, в інституті, мріяв про машину.

Навіщо ж вона мені була потрібна. Не пам’ятаю, правда, навіщо вона мені була потрібна, але хіба це важливо. Факт залишається фактом. У мене немає машини і… цим все сказано. Дійшло до того, що підлеглі зауваження роблять.»

Ця їхня зустріч у метро була нетривалою. Попрощавшись на виході з ескалатора, вони пішли у різні боки. Микола задумався.

«Це, напевно, не просто так вона мене спитала, — подумав Микола. — Якби вона нічого до мене не відчувала, то навіщо їй ставити такі запитання. Може, я їй цікавий? Може вона щось відчуває до мене? Може, я їй подобаюсь? А якщо в цьому вся справа?»

Так подумав Микола. І з цього моменту його життя змінилося. Він став приділяти Ніні увагу набагато більше, ніж раніше. І розмовляв з нею не тільки про технологічний процес, а й про багато іншого: літературу, музику, кіно, подорожі.

«Вона не лише гарна, а й розумна, цікава жінка, — думав Микола. – Вона просто диво якесь!»

Микола закохався. Його відносини з Ніною перестали обмежуватись виключно службовими питаннями. І тепер вона дозволяла собі вже набагато більше. Вона говорила не лише про високе та духовне, а й про матеріальне.

І ось одного разу вона знову повернулася до питання машини.

— Мені неприємно, Миколf, що чоловік, якого я люблю і з яким мене часто бачать мої подруги, не має машини, — сказала Ніна. — Адже я не прошу чогось неможливого. Наприклад, я не вимагаю, щоб ти залишав сім’ю. Я все розумію. Але зрозумій і ти мене. На нас дивляться люди. Що вони думають?

— Так це, — відповів Микола, — у мене й прав немає. Ти ж знаєш.

На цей раз Микола вже не зміг сказати, що машина йому не потрібна.

— Ну, так отримай ці права, Миколо, — суворо сказала Ніна.

Микола злякано дивився на Ніну. Він не знав, що робити. Ніна зрозуміла настрій Миколи та посміхнулася.

— І не серди мене, коханий, — ніжно сказала вона. — Якщо ти не можеш уже зараз покинути свою дружину, то принаймні ти міг би заїжджати за мною вранці, коли їдеш на роботу своєю машиною. Будь романтичнішим. Перетвори наші стосунки на казку.

— Я б із радістю… у казку, — зніяковіло відповів Микола. — Але… Має рацію. Машини також немає.

– Так отримуй права! — грізно прошепотіла Ніна просто у вухо Миколі. – І купуй машину.

Микола остаточно розгубився і не знав, як виплутатися з цієї безглуздої ситуації.

— Якщо хочеш, я можу заїжджати за тобою на таксі, — запропонував Микола перше, що йому спало на думку.

Побачивши, як змінилося обличчя Ніни, Микола одразу пошкодував, що сказав таке.

– Таксі, Коля, це й не романтично і… А крім того, Миколо, у таксі хіба я можу дозволити собі те, що дозволила б собі у твоїй машині? Ти розумієш про що я?

— Звісно, ​​розумію, — сказав Микола. — І я обіцяю, що скоро отримаю права та куплю машину. Все буде так, як ти хочеш.

І Микола вже наступного дня пішов навчатись.

Минув якийсь час. Микола успішно закінчив навчання і права водія були у нього в кишені. А ось машини не було. Її треба було купити. А щоб її купити, потрібні гроші. А ось з грошима була скрута. Гроші були, але вони були спільні, тобто його та дружини. І у Миколи з дружиною було прийнято, що якщо хтось хоче щось купити, то це питання вони вирішують разом.

І Микола почав думати, як вирішити це завдання.

«Поговорю з дружиною, — думав Микола. – Спробую пояснити їй, що мені потрібна машина.

Звісно, ​​Микола нервувався. А як тут лишатися спокійним? Адже треба пояснити дружині, навіщо раптом йому знадобилася машина.

– Але як пояснити? — почав міркувати Микола. — Сказати, що ось у мене є права, отже тепер і машина має бути? Так чи що? Та це нісенітниця якась. Вона не повірить. А що робити?

Спочатку Микола вирішив підійти до цього питання із практичної точки зору.

«Треба вигадати якісь вагомі аргументи, — думав він, — які змусять її повірити в те, що машина мені необхідна, що без неї мені не життя».

Але нічого вигадати Микола не міг. І він чесно зізнався у цьому Ніні.

— Коханий, що означає, ти не знаєш, як сказати дружині, що хочеш купити собі машину? — спокійно спитала Ніна. – Це смішно. Напевно, ти просто не цінуєш себе.

– Як це? – не зрозумів Микола.

– А ти згадай, через що ти пройшов, живучи зі своєю дружиною, – сказала Ніна. — Згадай і подумай.

– Подумати про що? — Микола не розумів, чого від нього хочуть

— Господи, та який же ти некмітливий, — вигукнула Ніна. — Ну, звісно, ​​про те, що ти гідний мати машину. Ти її просто заслужив. Заслужив хоча б тим, що всі ці роки ти був у своїй сім’ї чоловіком та батьком.

– Заслужив? – здивувався Микола.

– Ну, а ти як думав? – відповіла Ніна. — Звісно, ​​заслужив. Ось іди і подумай про це.

Перше, що тоді спало на думку Миколі, що, напевно, найкраще з цією Ніною скоріше розлучитися. Але тоді ця думка ще не закріпилася у його свідомості. Вона як швидко прийшла, так швидко зникла. І Микола вирішив, що, мабуть, Ніна має рацію, і йому треба переконати себе в тому, що машина — це нагорода йому за все те, що він уже зробив.

“Дванадцять років! — почав переконувати себе Микола. — Дванадцять складних і важких років я йшов до цього. Я пройшов через багато. Багато чого дізнався, багато чого випробував. Було важко, але я не зламався, я знайшов у собі сили і впорався.”

Переконуючи себе та згадуючи минуле, Микола глибоко зітхав і хмурився.

“Спочатку весілля. – згадував він. — Ми обидвоє, я та Алла, були молоді і дивилися на світ через рожеві окуляри. А як ще можна дивитись на світ, коли тобі двадцять років? Лише через рожеві окуляри. Нам обом здавалося, що весь світ існує тільки для нас, і ми його творці. Які ж наївні ми обидвоє були.”

Микола заплющив очі. Так було легше згадувати важке минуле і цим переконувати себе.

“Народження сина, – згадував Микола. – Непростий час. Алла не працює. Обидвоє тільки закінчили інститут. Грошей не вистачає. Її батьки косо дивляться на мене, а мої – на неї. Ось я в пошуках гарної роботи.

Роботу знайшов. Потім почався. процес сходження по кар’єрних сходах Майстер, старший майстер, заступник начальника цеху, начальник цеху. Господи, як згадаю, так… А вибивання гідної зарплати!Скільки сил, скільки нервів довелося витратити на все це. щоб досягти бажаного!”

Микола похитав головою і, не розплющуючи очей, продовжив згадувати.

«Очікування, коли син піде до школи, щоб і Алла теж почала працювати, — згадував Микола. — Господи, як багато чого довелося подолати. Адже у всьому, можна сказати, доводилося собі відмовляти. Її проблеми. Мої проблеми. Ще наші батьки — зі своїми порадами та бажанням допомогти.»

Микола розплющив очі і високо підняв голову. Вираз його обличчя змінився. Воно стало гордим.

«Зате тепер, — думав він, — коли багато позаду, коли я багато чого пізнав і став мудрішим, чи можу я з упевненістю назвати себе успішною людиною, яка досягла всього? Чи можу я сказати про себе, що я щаслива людина?»

Микола хотів бути чесним із самим собою.

«Ні, – впевнено думав він, – не можу. Бо я не маю машини. Але!»

Микола посміхнувся. Йому стало дуже легко на душі.

Микола почув, як грюкнули вхідні двері. Це його син Грицько прийшов зі школи.

«Поговорю спочатку із сином, — подумав Микола. – Уявляю, як він зрадіє. Якби у мене в 11 років був батько, який має машину, та я б на сьомому небі від щастя був би.»

— Григорій, ти як? — спитав Микола. – Як школа? Все в порядку?

— Все добре, тату, — відповів Грицько.

– Ну і чудово, – сказав Микола. – А в мене новина хороша.

– Яка? — спитав Грицько.

— А ось поїж, і я тобі розповім.

— Не хочу їсти, — сказав Грицько. — Я обідав у школі. Розповідай.

– А я машину скоро куплю, – сказав Микола.

— А яка хороша новина? — спитав Грицько.

— Так це… — Микола розгубився, — вона й є гарна.

— А-а, — байдуже сказав Грицько.

– Ти не радий?

– Чому?

— Ну, що в нас буде машина, — сказав Микола.

Григорій знизав плечима.

— А чому тут радіти? — спитав він.

– Ну, не знаю, – Микола задумався.

— Якби ти купив гарну апаратуру, щоб знімати, монтувати та озвучувати фільми, я зрадів би, — сказав Григорій. — Батько Васі нещодавно подарував йому таку на день народження. — А машина… ну не знаю. Чогось не тішить.

— Так це, — сказав Микола, — апаратура, про яку ти говориш, мабуть, дуже дорога.

— Дорога, тату, — сказав Грицько. – За ціною, як хороша машина.

— А я б машиною тебе до школи відвозив і зустрічав би після школи, — сказав Микола, — хіба погано? Ти тільки уяви. Твій батько приїжджає машиною за тобою до школи. Можу відвозити тебе на курси.

Григорій займався на курсах режисерів та операторів. Він мріяв про те, що коли стане дорослим, зніматиме кіно.

— До школи п’ятнадцять хвилин пішки, тату, — відповів Грицько, — яка машина? А на курси я чудово добираюсь і на метро.

У цей час додому прийшла Алла.

— Про що сперечаєтеся? – поцікавилася вона.

Микола вирішив, що із дружиною слід розмовляти інакше. Не так, як із сином.

– Алла, можна я куплю собі машину? — спитав Микола.

– Можна, – сказала Алла. – Гроші є. А ти вже вибрав яку хочеш?

– Звичайно, вибрав, – зрадів Микола, що дружина не стала з ним сперечатися. – Уявляєш, як буде здорово?

– Уявляю, – сказала Алла.

Алла раділа з того, що у Миколи був гарний настрій. Останні півроку вона помітила, що з ним щось не так. Сумний якийсь був. А зараз він знову став веселим.

«Виявляється, вся річ у машині, — подумала вона. — Треба було здогадатися, що йому хочеться мати машину. Вже давно купили б.»

Вночі Микола довго не міг заснути. Він думав про своє життя. І прийняв остаточне рішення. На роботу він приїхав у гарному настрої. Тому що ухвалив два дуже важливі рішення. Машину не купувати. З Ніною розлучитися.

– Ось як? — сухо сказала Ніна, коли почула, що їхній роман закінчився. — Ти думаєш, що від мене так легко підеш? Помиляєшся.

— Але я тебе не люблю, — сказав Микола.

– Любиш, – впевнено сказала Ніна. — Тільки сам не хочеш у цьому зізнатися. І тому зараз ти поїдеш купувати машину. А з завтрашнього дня ти заїжджатимеш вранці за мною.

“Вона точно здуріла, – подумав тоді Микола.”

– А якщо ти цього не зробиш, любий, – сказала Ніна, – я піду до твоєї дружини і все розкажу їй про нас. Зрозумів? І я зроблю не лише це. Я зламаю свою кар’єру і тут. Тобі просто доведеться звідси звільнитися. Ти зрозумів мене? Микола Васильович!

– Зрозумів, – сказав Микола.

— Щоб уранці був біля мого під’їзду, — сказала Ніна, — на машині.

Ніна вийшла з кабінету начальника цеху.

Але наступного ранку ніхто за Ніною не заїхав. І їй довелося діставатися роботи, як завжди, на метро. А коли вона зустрілася на роботі з Миколою, він сухо повідомив їй, що між ними все скінчено.

– Ах, так, – сказала Ніна. – Ну добре. Я тобі влаштую веселе життя.

Тиждень Ніна чекала слушного моменту, коли можна почати діяти. Дочекалася. Алла була вдома сама, коли прийшла Ніна. Вони розмовляли у передпокої.

— Мені треба сказати вам багато цікавого, — від початку Ніна. — Микола й я… ми зустрічаємося. Вже давно.

– Я знаю, – сказала Алла, – Микола все мені розповів.

– Як розповів? – здивувалася Ніна. – Що розповів?

– Все розповів, – відповіла Алла. — Навіть те, що ви збираєтесь зіпсувати йому кар’єру.

– А ви? – Здивувалася Ніна. — Спокійно до цього поставилися? У такому разі, я не дивуюсь тому, що…

– Чому спокійно? – сухо відповіла Алла. — Дуже неспокійно.

— І Ви його пробачите?

— А вас це засмутило б, так? – посміхнулася Алла. — Адже в такому разі саме ви опиняєтесь у програші?

— Чому у програші?

– Тому що ви – покинута жінка! – сказала Алла. – Це важко? У вашому віці. Як же! Таку молоду, привабливу та кинули. Проміняли! І на кого? Я ж на десять років старша за вас. Виходить, що… Ви просто нецікава, так?

— Я зіпсую вам обом життя, — сказала Ніна. — Вважайте, що ваш чоловік уже не начальник цеху.

– Не сміши мене, дівчинко, – сказала Алла. — Ти надто загралася. Ти забула, що таке завод? Думаєш, там когось здивує моральний образ мого чоловіка? І невже ти думала, що на заводі ніхто не знає про ваші стосунки?

– Ви про що? – Не зрозуміла Ніна.

— Навіть якщо у Миколи буде три такі, як ви, і всі вони будуть із його заводу, це нікого особливо не зацікавить, — Алла посміхнулася.

У цей час додому повернувся Микола.

— А-а, — сказав він, злісно дивлячись на Ніну. – І ти тут. Все аж ніяк не заспокоїшся. Завтра зранку чекаю на твою заяву.

– Яка заява? – не зрозуміла Ніна.

— За власним бажанням, — сказав Микола. — Інакше вилетиш із заводу за профнепридатність. Бо толку від тебе, як від технолога, ніякого.

Наступного дня Ніна подала заяву про звільнення.