«Може, найняти спеціаліста? — думав Андрій, дивлячись на те, як його дружина в передпокої надягає туфлі. — Нехай він і стежить за нею цілими днями. Хоча ні. Це дуже дорогий метод. Адже витрачати на нього доведеться гроші, про які Олена нічого не знає. Інакше вона одразу щось запідозрить. Тим більше, що, може, нічого й немає, а гроші вже не повернути.

Хоча… Як ні. Коли все дуже очевидно… Але якщо вона винна, і нам доведеться розлучатися, то навіщо мені витрачати свої гроші на її викриття? Рано чи пізно вона сама розкриє себе. Безкоштовно».

Олена вже хотіла вийти з квартири, але Андрій зупинив її. Він узяв дружину за руки і подивився їй у вічі.

— Давай хоча б сьогодні, Олено, обійдемося без цього? – сказав він. – Гаразд? Хоча б сьогодні.

– Не розумію, про що ти, – відповіла Олена.

– Ти все чудово розумієш. І я дуже тебе прошу, Олено, припиняй. Чуєш? Припиняй! Бо добром це не скінчиться.

— Якщо хочеш, то можемо взагалі не ходити на цей день народження. Ходімо кудись, де будемо тільки ти і я.

– Ти і я? — вигукнув Андрій. – Серйозно?

– А що?

– Не тямиш?

– Ні.

— Де цікаво мені знати, є такі місця, де можемо бути тільки ти і я? Мені такі місця невідомі. Може, ти знаєш?

– В кінотеатрі? – нерішуче відповіла Олена.

– Ах, у кінотеатрі! — кривляючись, вигукнув Андрій. – Ну звичайно. Як я сам не додумався. Ми будемо одні в порожній залі.

– Ні, але…

— Я згоден, що сьогодні у кіно ходить небагато людей. Але навіть якщо нам пощастить і нікого, крім нас, у залі не буде, то до кінотеатру ще треба дійти. Але, знаючи тебе, Олено, я чудово розумію, що спокійно дійти до кінотеатру нам не вдасться. Ти обов’язково вплутаєшся в якусь історію.

— Чому обов’язково вплутаюся?

— Не знаю, Олено, чому. Напевно, тому що тобі це приносить задоволення. Тобі подобається мучити мене.

— Я не винна, що чоловіки постійно дивляться на мене.

– А хто винен, Олено? Я чи що? Так?

— Ні, але…

— Тобі послухати, Олено, так виходить, що це через мене все відбувається?

– Я цього не говорила.

— Саме це ти й сказала. Давай серйозно, Олено. Чому ні на кого чоловіки не дивляться, а на тебе дивляться? А?

– Я не знаю.

– А я знаю, Олено, – серйозно сказав Андрій. – Знаю. Тому що ти не можеш стримувати себе. І спеціально привертаєш до себе увагу.

– Я не навмисне.

– А! – радісно закричав Андрій. – Ось! Виходить, ти визнаєш, що приваблюєш їх?

— Я не хотіла це сказати.

— Ти вже сама не знаєш, що сказати, Олено. Ти заплуталася. Заплуталася у власній брехні. І мені тебе шкода.

– Чому шкода?

— Тому що ти сама не розумієш, Олено, як низько ти впала.

— Чому впала?

— Тому що з тобою тепер просто по вулиці пройти неможливо.

– Хочеш, залишимося вдома. Нікуди не підемо. Пограємось з дітьми. Тобі буде спокійніше. А хочеш, можеш один піти. Адже це у твого друга день народження. А я вдома буду. Тут сторонніх чоловіків нема.

Андрій замислився.

«Не піти на день народження друга, — думав він, — це означає позбавити себе задоволення. Можна було б, звичайно, залишити її вдома одну. Але де гарантія, що поки мене немає, до неї не прийде хтось? І чого це раптом вона захотіла залишитися вдома? Підозріло. Ні. На такий ризик я не можу піти».

– Ну, ти молодець, Олено, – сказав Андрій. — Чудово вигадала. Нічого не скажеш. Я піду, а ти що робитимеш? А ще кажеш, що не впала так низько.

— Я дітьми займатимусь. По дому щось зроблю.

— Я правильно розумію, ти все ж таки наполягаєш на своєму? Хочеш, щоб я залишив тебе вдома одну з дітьми? Так?

– Чому одну? Адже з нами буде і твоя мама.

Андрій здивовано глянув на дружину.

«Справді,— думав він,— про маму я й забув. А вона зараз тут із нами. Я сам спеціально її викликав, щоб вона з дітьми побула, поки нас немає. Тоді, звісно. Про що розмова! Нехай Олена вдома сидить. Мама і за дітьми, і за нею нагляне».

У цей час у передпокій вийшли діти, Маша та Саша, у супроводі бабусі.

— Мамо, а ви скоро повернетесь? – запитала семирічна Маша.

– Я з вами хочу, – сказала п’ятирічна Саша.

– А мама нікуди не йде, – відповіла донькам Олена. – Я залишаюся вдома.

— Що за нісенітниця, — сказала Віра Павлівна. — Насидишся ще з ними. Іди і розважайся.

– Мама! — вигукнув Андрій. – Навіщо ти так? Якщо Олена сама не хоче. Може, вона не має настрою. Не примушуй її. Нехай робить що хоче. У нас у сім’ї так.

— Якщо в тебе немає настрою йти на день народження, необов’язково вдома сидіти, — сказала Віра Павлівна. — Можеш сходити кудись і одна. Провідати своїх подруг.

— Як ти можеш таке казати, мамо? Олена не хоче нікуди йти. Тим паче одна!

— Дякую, Віра Павлівна, але я з Андрієм піду. Так буде краще.

– До подруг! – обурювався Андрій. — Ти, мамо, теж скажеш. Нічого розумнішого придумати не могла?

Коли спускалися ліфтом, Андрій знову взяв дружину за руку.

— Хоч би сьогодні, Олено, — тихо промовив він, бо в ліфті, окрім них, були й інші люди. Двоє чоловіків, які, як здавалося Андрію, не зводили очей з його дружини. – Тримай себе в руках.

Свято вдалося на славу. Веселощі були в самому розпалі. Усім було добре. Тільки Андрія не тішило те, що відбувається.

«Як так вийшло, що тепер я ненавиджу навіть дні народження своїх друзів, — думав Андрій, стрибаючи разом із якоюсь білявкою, серед інших гостей, під ритмічну музику. – Чому раніше я любив будь-які свята? Любив ходити у гості. Любив приймати гостей. Куди все поділося? Коли? Згадав! Це почалося одразу після весілля».

Андрій глянув на Олену, яка сиділа за столом.

«Тихоня, — подумав він. — Усе свято з-за столу не встає. Хоче показати, що вона не така. Думає, що я повірю їй. А куди це вона так пильно дивиться? На кого?”

Андрій, не зупиняючись і не знижуючи темпу своїх рухів, провів уявну пряму передбачуваного погляду дружини. І одразу все зрозумів.

«Звичайно, — подумав він. — Вона дивиться на протилежний край столу, за яким сидить чоловік. Куди ж вона щеиможе дивитися. А потім переконуватиме мене, що вона не така. Що вони самі? А цей чоловік, бачу, теж дивиться на Олену. Він хоч і сидить до мене спиною, але ж я не дурний. І напрям його голови не залишає у мене жодних сумнівів. Вони спілкуються поглядами.

Швидше за все вони зустрічаються вже давно. Тому розуміють одне одного без слів. А сьогодні вони вирішили бути обережними. Вдають, що незнайомі. Ні, все зрозуміло. Тому обидвоє весь вечір розігрують із себе не зрозумій когось і не виходять з-за столу. Прикидаються, що не винні ні в чому. Але мене не провести».

Андрій продовжував танцювати з блондинкою, але його настрій був уже остаточно зіпсований.

“Я так більше не можу, — думав Андрій, дивлячись білявці у вічі. — Ще трохи, і мій розум цього не витримає. Чого вона добивається?”

– Вам недобре? — тривожним голосом поцікавилася білявка.

Музика стала голоснішою і ще ритмічнішою, що вплинуло на рухливість усіх танців. Вона стала інтенсивнішою.

– З чого ви взяли? – відповів Андрій. На той час він неабияк спітнів.

— У вас такий погляд.

— Це все музика, — захекано відповів Андрій. – Вона так на мене діє.

— А-а, — зрозуміла білявка.

У таксі, коли їхали додому, Андрій змушений був серйозно поговорити з Оленою про її негідну поведінку.

— Мені було соромно за тебе, Олено, — сказав він, коли під’їхали до будинку і виходили з таксі, — дуже соромно. Чому я завжди повинен червоніти за тебе?

«Треба щось робити, — думав Андрій уже вночі, коли ліг спати. — Так далі не може тривати. Потрібно вивести її на чисту воду. А як?”

І Андрій наважився все-таки на те, щоб найняти спеціаліста.

«Як не крути, а без нього не обійтись, — думав Андрій. — Хочеш, не хочеш, а доведеться витратити чесно заховані від дружини гроші. Фахівець простежить за Оленою. І я нарешті дізнаюся правду. І… Чи зітхну спокійно, чи… Або в мене вже не залишиться жодних сумнівів».

Андрій почав думати, що скаже дружині, коли не залишиться жодних сумнівів. Йому стало сумно. Він тихо заплакав і заснув.

Минуло три дні. Андрій найняв Івана Івановича, і той почав працювати. Але, чи Іван Іванович був недосвідченим у своїй справі фахівцем і десь засвітився, а може, це сам Андрій винен, не зміг приховати, що найняв спеціаліста слідкувати за дружиною. Загалом, Олена відразу зрозуміла, у чому річ.

“Ах так! – подумала вона. — Стежити за мною надумався… Ну, Андрійчику, тримайся. Цього я тобі… Вибачу, звичайно, але спершу вдосталь награюся з тобою і твоєю ревнощами. Ти мене вже дістав.

Я, можливо, й далі без відповіді терпіла б твою ревнощі. Але ти зайшов надто далеко. І тепер звинувачуй у всьому тільки себе. Я сама підкидатиму вам необхідну інформацію. Я введу вас обох в оману і остаточно заплутаю. Загалом знатимете, як стежити за чесною жінкою».

У спільниці Олена взяла Віру Павлівну. Вона пояснила їй, у чому річ, і та погодилася допомогти невістці.

Андрій домовився з Іваном Івановичем, що той щодня надаватиме йому звіт про виконану роботу. І Іван Іванович чесно передавав Андрію все, що вміло підкидала йому Олена.

Чесно прихованих від дружини грошей Андрію вистачило рівно на три місяці роботи Івана Івановича. І за цей час вони так нічого й не дізналися. Але Андрій побував у безлічі дурних ситуацій.

Йому Іван Іванович кілька разів повідомляв точний час та місце, де його дружина зустрічатиметься з іншими. Зрозуміло, що все це траплялося вночі. Олена відпрошувалася у справах, Віра Павлівна прикривала і Андрій її відпускав.

Його можна зрозуміти. Він хотів зловити дружину на “місці злочину”. А в результаті він вривався в квартири своїх друзів і знайомих. Все це виглядало більш ніж сумно. А востаннє він з’явився о третій ночі до свого начальника. І налякав його дружину. Бо Іван Іванович присягався і божився, що Олена зустрічається з ним на його дачі. І на місці дружини мала бути Олена.

— Як же так, Іване Івановичу, — дивувався Андрій. – Ви мене підставили.

— Сам не знаю, як це могло вийти, — виправдовувався Іван Іванович. — Інформація була із найнадійніших джерел. До речі, Андрію, ви не сплатили останній тиждень моєї роботи.

— Та йдіть ви, Іване Івановичу, — розлютився Андрій. – Про що ви? Робота! Хіба це робота? Три місяці – коту під хвіст. Ви обіцяли, що впораєтеся за тиждень. А що зрештою?

— Залишилося трохи, — казав Іван Іванович. – Я відчуваю. Не сьогодні, так завтра ми візьмемо вашу дружину на “гарячому”. Головне ми з’ясували. У неї хтось є. І цей хтось дуже серйозна людина, якщо ми досі не змогли її виявити. Розумієте?

— Ні, — відповів Андрій. – Я вже нічого не розумію

— Так, Боже ж ти мій,— вигукнув Іван Іванович,— що тут незрозумілого. Потрібно продовжувати роботу. Не зупинятися.

“І до кінця року, – думав він, – я куплю собі новий автомобіль”.

– Продовжувати? На які шиші? Грошей у мене більше немає.

“Ось тобі раз, — подумав Іван Іванович. — Виходить, прощай новий автомобіль? Так, чи що?”

— Позичте знайомих. У друзів. Зрештою, у кредит можна взяти. Не можна зараз зупинятися, зрозумійте. Ми майже дійшли до цілі. Буде прикро. Стільки витрачено, і все дарма.

– А безкоштовно ви не можете попрацювати? — спитав Андрій. — Адже самі говорите, що трохи лишилося. А?

Іван Іванович працювати задарма відмовився. Сказав, що за Оленою стоїть якась дуже могутня людина. А даремно ризикувати своїм здоров’ям, у боротьбі з ним, Іван Іванович не хоче.

І Андрій здався. Він вирішив поговорити з дружиною, у всьому їй зізнатися і вимагати чесної відповіді на хвилююче його питання.

«Скажу, як є,— думав він,— що ревнував, не довіряв, стежив. Аби вона сказала правду. Як є. А я повірю всьому, що вона скаже».

Андрій говорив довго. Олена уважно слухала.

– Хто ж це? — дивувався Андррій, підбиваючи підсумок сказаного. — Хто та людина, яка мене настільки ненавидить, що змушує переживати все це, страждати та мучитися? Хто він, Олено? Скажи чесно, адже в тебе немає нікого? Чи є? Я все прийму.

І Олена зізналася, що нікого в неї немає. А всі ці розіграші влаштовувала вона сама разом із його мамою.

— І моя мама теж у цьому брала участь?

– Звичайно. Твоя мама допомагала мені. Сам подумай, як без неї, без її прикриття я могла б все це провертати.

— За що ви зі мною так, Олена? — спитав Андрій. — Що я зробив?

– Як за що? Невже ти й досі цього не зрозумів?

– Ні.

— За те, що ти не хочеш вибачитись за свою ревнощі, — відповіла Олена. – І якщо ти не вибачишся, ми продовжимо.

Андрій замислився. Він уявив, що буде, якщо все залишити як є. І йому стало страшно.

– Вибач, – сказав Андрій. – Я більше так не буду.

– Вибачення прийняті. Я також більше так не буду.

— А скільки ти витратив на приватного детектива? – запитала Олена. – І де ти брав гроші?

Андрій назвав суму. Зізнався, що ці гроші він приховував від неї. Олена запропонувала Андрію план як повернути їх назад.

— А допоможе нам у цьому дружина Івана Івановича, — сказала Олена. — Вона оплатить і всі витрати, пов’язані з викриттям її чоловіка.

Андрій погодився.

А через тиждень до Андрія заявився Іван Іванович і сказав, що ось тепер уже точно знає, як зловити Олену. Бо за ці дні Івану Івановичу якимось дивом удалося особисто з нею познайомитись. І Олена сама погодилася зустрітися з ним у номері готелю.

«Вона приїде до мене,— думав він,— а я подзвоню до її чоловіка. У будь-якому разі я нічим не ризикую. Адже якщо вона не прийде, я не подзвоню».

Так думав Іван Іванович. Але Андрій, звісно, ​​не повірив. А Іван Іванович наполягав.

— Справа вірна, — казав він. — Проколів більше не буде. Залізна гарантія.

— Ви й раніше так говорили, Іване Івановичу. А що в результаті? Ні.

Але Іван Іванович настільки був упевнений в успіху, що сам запропонував Андрію укласти договір.

— І якщо цього разу нічого не вийде, то я поверну вам усі гроші. А якщо вийде, то ви заплатите ще стільки ж. Ну, погоджуєтеся?.

Андрій подумав, подумав і погодився.

Коли всі папери були підписані, Іван Іванович сказав Андрію, що той має бути готовий уже завтра приїхати за вказаною адресою.

Звісно ж, у Івана Івановича нічого не вийшло. Ні, дещо вийшло. Олена прийшла до нього у номер. І Іван Іванович зателефонував до Андрія. А коли Іван Іванович пішов у душ, Олена пішла. А замість неї у номер прийшла дружина Івана Івановича.

Андрій постукав у номер, коли Іван Іванович вийшов із душу. Вони разом увійшли до кімнати, де була дружина Івана Івановича.

– Де Олена? — суворо запитав Андрій.

– Олена? — Іван Іванович зробив здивоване обличчя. — Не знаю жодної Олени. Тут тільки я та моя дружина. Ви, мабуть, щось переплутали, шановний. Може номером помилилися?

Іван Іванович повернув Андрію гроші. І приватним розшуком більше не займається.