Із сьогоднішнього дня Дмитро у відпустці. Діти вже пішли до школи, а Дмитро виспався, поснідав, але з кухні не пішов. Вирішив поговорити із дружиною.

Він сидить за столом і уважно стежить за тим, як Ангеліна чистить плиту.

— Я певен, кохана, що життя кожного чоловіка — це подвиг, — сказав Дмитро. — Подвиг моральний, трудовий, інтелектуальний, шляхетний тощо. А ось особливо важкі плями можна легко прибрати, якщо спочатку полити їх трохи олією. П’ять хвилин почекати, та й годі.

Ангеліна та Дмитро разом уже п’ятнадцять років. І вперше так вийшло, що у відпустку Дмитро пішов не влітку, як завжди, а наприкінці жовтня.

«Блін, — подумала Ангеліна, — він що, тепер всю відпустку мене діставати буде? Спокійно, Ангеліна, спокійно. Головне, не нервуватись. Потрібно пройти і це випробування».

— Я так і хотіла зробити, — спокійно відповіла Ангеліна.

“Яка ж ти вперта, Ангеліна, — подумав Дмитро, — просто сил ніяких немає. Інша на твоєму місці визнала б, що не права, і все. А ти сперечатися починаєш. Навіщо?”

— Ні, кохана, не хотіла, — теж наполягав на своєму Дмитро, — не хотіла. Я певен, що ти цього взагалі не знала. Тому що ти далі треш і треш. Жорсткою губкою! А так просто зіпсувати робочу поверхню плити. Подряпати можна. А плита майже нова.

До цього всі літні відпустки Дмитро проводив із дружиною та дітьми або у її батьків — на дачі, або у своїх батьків — у селі. І там все було спокійно. А тепер на дачі та у селі холодно. Доводиться відпустку проводити у місті, у квартирі, де тільки він, вона та їхні діти.

— Тоді сам і чисти свою плиту, — не витримала і розгнівалась Ангеліна. — Бери олію, поливай свої вперті плями і будь щасливий.

“Ага, як же, – подумав Дмитро, – розбігся”.

— Я б із задоволенням, — сказав Дмитро. — Але. На жаль. Не маю права. Не чоловіче це заняття. Як після цього я зможу дивитися у вічі іншим чоловікам?

— Ну, тоді й не вчи мене, — сказала Ангеліна і посміхнулася. – Важкі плями. Слова які знайшов! Де ти цього набрався тільки, не розумію. Вчитель! Тільки знайди собі іншу ученицю. Мене вчити не треба.

“Ти ж, моя лапочка, подумав Дмитро, вчити її не треба. Треба тебе вчити, кохана. Ще як треба. І хто це робитиме, якщо не твій рідний чоловік? А?”

— Та як тебе не вчити, Ангеліно, якщо ти нічого не вмієш, — сказав Дмитро. — Чи ти думаєш, мені це радість приносить?

— Думаю, так, — відповіла Ангеліна.

“Правильно думаєш, – радісно подумав Дмитро”.

– Наївна, – відповів, зітхаючи, Дмитро. — Я люблю тебе.

«Треба щось вигадати, — думала Ангеліна. — Інакше за 28 днів він мене просто доведе. А ще й у дітей із завтрашнього дня канікули. Жах. Я точно звихнуся з ними з усіма. Влітку в селі чи на дачі можна було їх на батьків залишити, на моїх чи його. А зараз? У село не поїдеш. На дачу також. Холодно. Та й нема чого там робити. Ні. Треба щось вигадати. Але що?”

— Ти щось про життя чоловіка казав? – нагадала Ангеліна. – Кажеш, подвиг?

– Подвиг, саме так! — палко відповів Дмитро. — І кожен чоловік тому герой. А якщо чоловік, до всього іншого, ще й одружений, і у нього є діти, то значущість подвигу та героїзм чоловіка зростають багаторазово.

Ангеліна висипала картоплю в раковину, включила воду і почала її чистити. Поруч на столі лежав качан свіжої капусти. Ангеліна збиралася варити борщ.

— А життя жінки у такому разі, що? — спитала Ангеліна.

«Та що ж ти твориш, Ангеліна! – подумав Дмитро. — Та хто ж так борщ варить?

— Життя кожної жінки, — сказав Дмитро, підводячись зі стільця і ​​підходячи до Ангелини, — це свято. Вічне і безперервне ні на мить! Вимкни воду, люба, і послухай мене. Тільки уважно! Перш ніж картоплю починати чистити, краще її вимити. Металева губка. Зрозуміла? Але спочатку краще порізати капусту і почати її варити.

– На, – сказала Ангеліна і простягла Дмитру металеву губку, – мий, ріж, став варити.

– Мені не можна, – сказав Дмитро. — Я після цього сам не відмиюся. Ти що, чоловіка капусту різати і картоплю мити! Що люди скажуть?

— Тоді відчепися, — сказала Ангеліна і продовжила чистити картоплю.

«Зануда, — подумала Ангеліна. — Та ні, то він мужик — не поганий. Але коли без роботи сидить, то на нього тоді щось заходить . У селі чи на дачі він знайшов би, чим зайнятися. А тут? Звісно, ​​йому нудно. Ось він і дістає мене».

Дмитро зі скривдженим обличчям підійшов до вікна.

«Ну ось,— подумала Ангеліна,— вже образився. Адже це лише перший день відпустки. Що буде далі? Як жити? Не розумію”.

— Кажеш, життя жінки це свято? — весело спитала Ангеліна. – Вічне і нескінченне?

– Як і саме життя, – сумно відповів Дмитро, дивлячись у вікно. — І кожна жінка вимагає, щоб її визнали на цьому святі найголовнішою.

– Від кого вимагає? — спитала Ангеліна.

— Від чоловіка, певна річ, — відповів Дмитро. — Від кого ще жінка може щось вимагати.

— Ну так, — погодилася Ангеліна. — Це ж його життя — подвиг.

Вона вже почистила картоплю.

— Ти все правильно розумієш, кохана, — сказав Дмитро, жадібно дивлячись у раковину, де лежала картопляна шкірка. — А якщо жінка до того ж одружена, і в неї є діти, то свята, як і подвиги, стають дедалі грандіознішими. А картоплю все ж таки краще шкребти. Ти надто багато зрізаєш шкірки, кохана.

«Та який же ти настирливий, — подумала Ангеліна. — Як тебе тільки на роботі терплять, не розумію. Спокійно, Ангеліна, спокійно. Його відпустка пролетить – не помітиш. І все у вас буде, як і раніше».

— Важко шкребти, — сказала Ангеліна. — Це ж не молода картопля.

— Ну то й що, що не молода? — спалахнув Дмитро. — Не молода, значить, можна половину зрізати? Не молода, значить, можна гроші на вітер викидати?

– Чому на вітер? Чому половину? Де ти бачиш половину? На мою думку, нормальна шкірка.

— Моє завдання, Ангеліна, — сказав Дмитро, — зробити так, щоб і ти, і наші діти нічого не потребували. Але за такого твого ставлення до життя, Ангеліна, мені буде важко це зробити. Де? Покажи? Де ти бачиш нормальну шкірку? Ось, дивись, я тобі зараз покажу.

Дмитро витяг з кишені штангенциркуль та виміряв товщину зчищеної шкірки, а результат показав Ангелині.

— На твою думку, це нормальна шкірка? — спитав Дмитро.

«Ні, – впевнено подумала Ангеліна, – його відпустка непомітно не пролетить. Він мене доведе раніше».

А Дмитро тим часом прибрав штангенциркуль і витяг з шафи ваги для продуктів, переклав картопляну шкірку з раковини в поліетиленовий пакет і поклав на ваги.

– Бачиш? — спитав він. — Уявляєш, скільки грошей ти зараз викинеш у відро для сміття? Я, звичайно, розумію, що в тебе все життя – це свято, і моє завдання забезпечити тебе на цьому святі всім необхідним. Але всьому має бути межа, Ангеліна.

Твоє марнотратство виходить вже за межі розумного. Ти ж знаєш, що я не жадібна людина, і мені для тебе нічого не шкода. Але пошкодуй і ти мене. Невже так важко було пошкребти?

— Ось сам і роби це, — відповіла Ангеліна.

– Мені не можна, – відповів Дмитро. – Не чоловіче заняття. Я після себе сам не пробачу за це. Поважати себе перестану. Ти цього хочеш?

Ангеліна дивилася на чоловіка і не розуміла, як далі жити. Готова була вже змиритися. Але, згадавши про вперті плями на робочій поверхні плити, зрозуміла, що миритися з цим неможливо, і одразу вирішила це завдання.

— Набридло, — сказала Ангеліна. — Завтра вранці йду на роботу влаштовуватись.

– Як на роботу? – не зрозумів Дмитро. – Для чого?

– Для того, – відповіла Ангеліна.

Ранок. Ангеліна – у передпокої. Збирається йти влаштовуватися працювати. У передпокої з’являється Дмитро. Він тільки-но підвівся з ліжка, ще не одягнений і з цікавістю дивиться на дружину.

– Вже йдеш? — спитав Дмитро.

— Не йду, а біжу, — відповіла Ангеліна, подивилася на годинник і похитала головою. — Запізнююся на співбесіду.

— А я ще не снідав, — сказав Дмитро. — Прокинувся, дивлюся, тебе нема. Виходжу, а ти вже йдеш.

— Вибач, що не розбудила, — сказала Ангеліна. — Але зараз мені не до тебе і не до твого сніданку. На годинник дивився? Я проспала. Тепер ось запізнююся. Ти сам зроби собі щось.

– Що зробити? Я не зрозумів.

— Яєчню, наприклад, — відповіла Ангеліна, — чи бутерброди. Можеш кашу зварити чи картоплю. Тільки пошкрябати не забудь. Плиту після цього не забудь ще промити. А важкі плями на її робочій поверхні олією полий.

— Ти це зараз серйозно щодо плям? Ангеліна? Яку картоплю? Яку кашу?

— Будь-яку кашу, — нервово відповіла Ангеліна. — Гречану, наприклад. Наливаєш воду в ковшок. Коли вода закипить, покладеш туди пакетик із кашею. І за 15 хвилин все готово.

Що? У тридцять п’ять років не спроможний собі сніданок приготувати? Заодно й дітей нагодуєш. До речі. У них із сьогоднішнього дня канікули.

— Я маю будити твоїх дітей, Ангеліна? І сніданок їм варити? Може, ще щось веселіше придумаєш?

— Вони такі ж мої, Діма, як і твої, — відповіла Ангеліна. – Сходи з ними в кіно. Або ще кудись. У тебе відпустка, а в них канікули. От і відпочивайте. Розважайтеся. А мені нема коли. Я побігла.

– Я тебе нікуди не відпускаю, Ангеліна, – сказав Дмитро. – Давай поговоримо. Я не можу так. Я мушу розібратися. Що в нашій сім’ї, зрештою, відбувається? Я не для того пішов у відпустку, щоб дітям кашу варити.

— Увечері, увечері, — сказала Ангеліна.

– Як увечері? — вигукнув Дмитро. — Ти що до вечора пішла на співбесіду?

– Так у мене їх кілька, – відповіла Ангеліна. – В різних місцях. Так що все – увечері. І поговоримо, і розберемося у всьому. Зараз, слово честі, ніколи. Повір. Стільки всього треба встигнути. У таких місцях побувати. Тож буду пізно. Раніше дев’ятої вечора і не чекайте. Вечеряйте без мене.

«Розлучення? – думав Дмитро. – Розлучення! І хай іде, куди хоче. Якщо вона так, то я мовчати не буду».

— А ти, Ангеліна, взагалі можеш сьогодні додому не повертатися, — вигукнув Дмитро.

– Як скажеш, коханий, – відповіла Ангеліна, вискочила з квартири і сильно зачинила за собою двері.

– І дверима тут гримати не треба! — закричав Дмитро.

У цей час прокинулися діти, і Дмитро пішов на кухню готувати їм сніданок. Після сніданку Дмитро з дітьми пішов гуляти. Додому повернулися лише до дев’ятої вечора. І за весь цей час Дмитро жодного разу не зателефонував до Ангеліни і не поцікавився, як у неї справи. Ангеліна теж не дзвонила Дмитру.

“Мама, називається, – бурчав Дмитро, укладаючи дітей спати. — Ну, гаразд, Ангеліна. Ось тільки повернися додому. Я тобі все скажу.”

О 23-00 Дмитро вирішив зателефонувати до Ангеліни.

– Я не зрозумів, – сказав він. — Як це називається? Співбесіда? Ніч на дворі! А ти десь вештаєшся!

— Ти ж сам сказав, Діма, що я можу сьогодні не повертатися додому, — спокійно сказала Ангеліна.

Дмитро на якийсь час навіть дар мови втратив.

— Чому ти мовчиш, Діма? – не розуміла Ангеліна. – Ти мене чуєш? Ало! Ти де там?

— Я сказав, що ти можеш додому не повертатися зовсім не в іншому сенсі, — сказав Дмитро, коли здатність говорити до нього повернулася. — А не в тому, як ти це зрозуміла.

— Як сказав, так я й зрозуміла, — виправдовувалася Ангеліна.

— Я це сказав у тому сенсі, що мені не подобається твоя поведінка, Ангеліна.

– А-а, – розчаровано сказала Ангеліна, – отже, я тебе неправильно зрозуміла.

— Виходить, неправильно зрозуміла.

— Але ж ти, Дімо, сам винен. Наступного разу говори у тому сенсі, в якому треба. Добре? Щоб між нами не було непорозуміння. Про важкі плями на робочій поверхні он як ти здорово говорив. Все чітко, ясно та однозначно.

— А ти знаєш, що я за це можу з тобою зробити, Ангеліно? — спитав Дмитро. — Я ж можу позбавити тебе материнства. А я і дітей можу в тебе забрати. Ось розповім, де треба, що ти вдома не ночуєш і за дітьми не стежиш. Що тоді буде? А? Не думала про це?

— А що ж тоді буде? — спокійно спитала Ангеліна.

– А то! – відповів Дмитро. — Заберу в тебе дітей, ось що буде. Думаєш, у мене не вийде? Ха-ха. Ти ще мене погано знаєш. У мене, знаєш, є такі знайомі, які це швидко влаштують. Так що, Ангеліна, можеш і надалі жити в тому ж дусі. Можеш взагалі тепер додому не приходити та жити, де хочеш. Тільки не дивуйся після того, що залишилася без дітей.

– Дітей хочеш у мене забрати? — спокійно спитала Ангеліна. — Та забирай. На здоров’я. Теж мені знайшов чим лякати. Можеш і своїх знайомих не напружувати. Я тобі їх так віддаю. Безоплатно.

– Як це? – не зрозумів Дмитро.

— Так це — даремно, — відповіла Ангеліна. – До речі. Мене взяли на роботу. Завтра починаю. І дякую за дозвіл взагалі вдома не з’являтися і продовжувати жити в тому ж дусі.

Дмитро почув у телефоні короткі гудки.

«Ну ось що тут зробити? – подумав Дмитро. – Якщо вона все розуміє буквально. Нічого іншого не залишається, як чекати. Може, в неї таки прокинеться совість. А якщо ні? А якщо не прокинеться? Що тоді? Адже в мене відпустка — не вічна.

Господи, та за що мені це все? Що я зробив? Залишається тільки чекати та сподіватися на краще. Може, воно все обійдеться, і Ангеліна повернеться? Хотілося б вірити. А я б їй тоді пробачив. Обіцяю».

Ангеліна повернулася додому за день до того, як у Дмитра закінчилася відпустка. Дмитро, звичайно ж, зрадів і, як і обіцяв, одразу вибачив їй все. І вирішив більше ніколи не проводити відпустку вдома.

Минуло півроку. І Дмитро зрозумів, що його життя тепер не таке, як раніше. Його життя перестало бути подвигом. Більш того! Його життя перетворилося на нескінченне та вічне свято. Тому що Ангеліна мало того, що влаштувалася на роботу, але й заробляла тепер у рази більше за нього.

«Та хто ж я тепер є після всього цього, якщо в моєму житті більше немає місця подвигу? — сумно розмірковував Дмитро. — Та як же я після цього можу з повагою ставитися до самого себе? А як тепер дивитися іншим чесним чоловікам у вічі, у яких життя, як і раніше, — це щоденна боротьба, щоденне подолання труднощів? Виходить, що нема мені місця серед героїв? Так, чи що?

Дмитро згадував, як ще зовсім недавно він, впевнений у собі та своїх можливостях, вчив дружину варити і картоплю чистити. Згадав і про важкі плями на робочій поверхні плити. Сумно стало Дмитру. Зрозумів Дмитро, що нічого цього повернути не можна.

«Як швидко минула молодість, — думав Дмитро. – Як швидко вона пройшла».