– Диван ми поставимо тут.

Антон відірвався від планшета і на мить підняв очі на дружину. Аліна притулилася спиною до голої стіни і розкинула убік руки. Вона посміхалася і сяяла щастям.

– А біля вікна, прямо там, де ти стоїш, поставимо комп’ютерний стіл для тебе. Он у тому кутку – буде шафа. Жаль, що вечір, сонця немає. Якщо сонячна сторона, доведеться вішати щільні штори або жалюзі. Як ти думаєш? Жалюзі, мені здається, краще, правда? Ти мене не слухаєш.

– Слухаю. Жалюзі… – Антон кивнув, не відриваючи погляду від екрану планшета.

– А тут повісимо на стіну телевізор, щоб я не заважала тобі працювати і могла дивитися фільми, – долинув із кухні голос Аліни.

– Роби що хочеш, тільки дай мені закінчити писати листа. Це важливо. – ледве чутно пробурчав Антон, продовжуючи набирати текст на планшеті. ” Мені потрібен комп’ютер, чим швидше, тим краще “. – Давай поїдемо додому, мені потрібно терміново доробити одну важливу справу! Або нам не буде на що купувати меблі, – додав він, ледь чутно.

Аліна діловито ходила квартирою. Із кімнати на кухню, а потім назад, плануючи, як розставити меблі. Адже це була їхня перша власна квартира, де вони планували жити довго та щасливо. У завдання Антона входило заробити достатньо грошей на втілення дизайнерських планів Аліни, чим він постійно займався. Навіть зараз.

Його мама дивувалася, як вони взагалі познайомилися та одружилися. Антон цілодобово не відходив від комп’ютера. Одного разу він чекав на друга в парку, сидячи на лавці з ноутбуком на колінах.

Раптом до нього долинув дзвінкий заразливий сміх, немов дзвін на вітрі або дзюрчання води струмка, що біжить по каменях. Серце занурило від передчуття чогось невідомого і водночас нестерпно рідного.

Він озирнувся. За ним дві дівчини стояли під деревом. Одна щось розповідала, а друга весело сміялася. Вона, мабуть, відчула його погляд, замовкла, і їхні погляди зустрілися на одну коротку мить. Подруга їй щось сказала, і дівчина відвернулася. Потім знову пролунав її сміх. Антон підвівся і підійшов до них. Так вони познайомились.

Спочатку навіть вибиралися в кіно. Але Антон не міг витрачати дорогоцінний часу на дорогу, прогулянки. Якось так вийшло, що Аліна стала приїжджати до нього на орендовану квартиру майже щодня. Ще на останньому курсі інституту він почав заробляти та жив окремо від батьків.

Аліна йшла, і він забував про неї, віддавшись роботі, поки вона не поверталася. Вона підкрадалася до нього ззаду, обіймала, схрещуючи руки на грудях. Русе кучеряве волосся лоскотало його щоку, і він тонув у хмарі легких духів.

Вони одружилися півроку тому. Антон працював удома. Автомобіль припадав пилом у дворі. А до офісу, де працювала Аліна, на маршрутці всього кілька зупинок від нової квартири. Тому Антон продав машину, отримав хороші гроші за виконане замовлення для дуже серйозної фірми, і купили однокімнатну квартиру. Аліна вмовила одразу поїхати та подивитися ще раз.

– Завтра ми привеземо сюди твій диван, комп’ютерний стіл і житимемо тут. Все інше поступово купимо. – голос лунав просто біля його плеча.

– Угу, – відповів Антон.

– Тоді поїдемо. Дорогою додому зайдемо в меблеву і подивимося шафу… – Аліна ще щось говорила, але Антон не почув.

– Все. Пішли. – він відключив планшет і поцілував дружину у скроню.

– Без машини, звичайно, незручно перевозити речі, але Машка з Ігорем допоможуть. Проте тепер у нас є своя квартира, хоч і однокімнатна. Поки нам вистачить, правда? – Аліна обхопила руку Антона і притулилася до його плеча, поки вони спускалися ліфтом.

– Цілком, – відповів він.

– Я люблю тебе. – Аліна підвелася навшпиньки і чмокнула Антона в підборіддя.

У цей момент двері ліфта відчинилися на першому поверсі, і вони вийшли на вулицю.

– Я завтра візьму відпустку за свій рахунок на тиждень і займуся переїздом. Потрібно стільки всього купити. У нас лишилися гроші?

– А? Та є трохи. Через тиждень здам програму та отримаю… – задзвонив телефон і Антон відповів.

Аліна відсторонилася, відпустивши руку, пішла поруч.

Він працював цілими днями, сидячи біля комп’ютера та роблячи програми. Квартира поступово оживала, наповнювалася меблями та необхідними дрібницями, що робили її затишною та зручною. Так вони й жили, поки…

– Антоне, я більше так не можу. Не можу розмовляти із твоєю спиною. Навіщо я тобі? Антоне! – намагалася докричатися до нього Аліна.

– А? Почекай… – він стукав по клавішах, дивлячись на монітор.

– Я вагітна…Ти мене не слухаєш?

– Слухаю дуже уважно, – не відриваючись від екрану, відповів Антон. – Що ти сказала?

– Я ж говорю, не слухаєш, – відповіла скривджено Аліна.

– Вибач. Зараз… – Він знову забарабанив клавіатурою. – Завтра здам програму та…

– Я йду від тебе…

Антон відправив повідомлення, що програма готова, завтра він приїде до офісу та встановить її.

– Аліно, я зробив це! Все. Вихідний! – Антон крутнув крісло і оглянув кімнату. – Аліна?

Кімната тонула в темряві, окрім кола світла, яке відкидає настільна лампа, прикріплена до краю його столу.

– Аліна!

Він підвівся, потягнувся і обійшов квартиру. Знизав плечима, пішов на кухню і відчинив холодильник. На полиці стояла тарілка з бутербродами, каструля із супом. Антон поставив чайник на газ і в два укуси з’їв один бутерброд із ковбасою. Задзвонив телефон. Коли розмова закінчилася, годинник показував першу годину ночі. А Аліна не повернулася додому.

– Добрий вечір, Ганна Сергіївно. Аліна у вас? Ні, ми не посварилися … Не хвилюйтеся, мабуть, у подруги затрималася. Вибачте. – Антон скинув виклик матері Аліни та набрав номер подруги.

– Марʼяна, привіт. Аліна до тебе не заходила? Давно не була? Ні, все гаразд…

Він обдзвонив усіх знайомих, чиї номери були у його телефоні. Він набрав номер Аліни. Її мобільник озвався простенькою мелодією з передпокою. Тільки тут Антон помітив, що немає Аліниної куртки, кросівок та туфель. Немає валізи на антресолях, немає кількох суконь. Коли за два дні дружина не повернулася додому, він пішов у поліцію.

– У чому вона була одягнена? Особливі прикмети? Коли пішла з дому? Із валізою? Молодий чоловік, ви знущаєтесь? Ваша дружина взяла речі і пішла від вас, а ви відриваєте нас від важливих справ. Нагуляється та повернеться. Все не заважайте працювати. Краще за своєю дружиною дивитися треба. – черговий капітан сьорбнув з чашки каву.

– А я тебе попереджала, що дружині потрібна увага, а не лише гроші. У холодильнику борщ та котлети. За три дні приїду. Все з нею зрозуміло. – мама взувалась у передпокої.

– Що тобі зрозуміло, мамо? – Антон вийшов її проводити.

– Що в неї з’явився хтось, до кого вона пішла. Сидиш цілими днями за монітором, нічого не помічаєш. – Все, я поїхала додому, бо зовсім темно буде. Подзвониш.

– Гаразд. – Антон провів долонею по неголеній щоці.

– І поголись. Дивитись на тебе неможливо. Опустився зовсім. Нагуляється та повернеться. – мама зачинила двері.

Антон повернувся до порожньої кімнати. Тишина тиснула на нього. Їсти він не став. Вночі наснилася Аліна. Він почув шльопання її босих ніг ламінатом і тихий сміх. Ривком сів на ліжку, дивився в темряву. Спина вкрилася потом, серце стукало. « Наснилося ». Антон знову ліг.

За місяць йому надіслали запрошення працювати у Німеччині. Його останній проект сподобався зарубіжним компаньйонам фірми, для якого він робив замовлення. Антон, не роздумуючи, погодився.

Хотів залишити записку Аліні, на випадок, якщо вона все ж таки повернеться. Але передумав. Вніс гроші в оплату комунальних послуг на рік уперед, зібрався та відлетів до Франкфурта.

Пройшов рік. Антон знову цілими днями працював. Він мав жінок, але стосунки зав’язувалися короткочасні, несерйозні.

– Ну що, Антоне. Нам подобається, як ви чітко та швидко працюєте. Ми вирішили продовжити контракт ще на один рік. – директор компанії посміхнувся. – Сподіваюся, ви погодитеся? Нема часу шукати вам заміну, та й не хотілося б.

– Так звичайно. Тільки… — Антон помітив, як посмішка сповзла з худорлявого обличчя Отто. – Я хотів би додому з’їздити. Давно матір не бачив.

– Так звичайно. Мама – це святе, – сказав Отто. – Тижня вам вистачить? Зайдіть до Клаудії, вона замовить вам квиток на літак. – Отто поплескав Антона по плечу і посміхнувся. – Чекаю на вас тут за тиждень.

Чому Антон раптом сказав, що хоче побачити матір, він і сам не знав. Дзвонив їй часто, іноді спілкувалися по відеозвʼязку. А більше ніхто на нього не чекав вдома. Але щось не давало йому спокою. Журба по батьківщині?

Мама пропонувала здавати його помешкання, але Антон не погодився. Залишилися речі Аліни і таке інше. Та й ключі він забув мамі залишити. Алініного ключа після її зникнення він не знайшов. Тому, мабуть, продовжував сподіватися і чекати на неї.

Літак струснуло від зіткнення шасі з посадковою смугою. З усіх боків пролунали безладні оплески. Антон вийшов із літака з однією сумкою через плече, в якій лежали дві сорочки та ноутбук. Пройшов повз натовп зустрічаючих і без багажу відразу вийшов до стоянки таксі. Не доїжджаючи до своєї оселі, попросив водія зупинитися.

– Так не доїхали ж ще? – захвилювався таксист.

– Я пішки. Давно вдома не був. – Антон відповів і вийшов.

– А, тоді… – таксист махнув рукою на прощання та поїхав.

Антон ішов вулицею і посміхався. Ось і його подвір’я. Погляд зупинився на молодій жінці, що схилилася над рожевим візком. Антон хотів уже було пройти до під’їзду, як жінка підвела голову і Антон застиг. « Не може бути! Аліна?! Серце завмерло на мить, а потім ударило в грудну клітку, через що він немов прокинувся.

Аліна округлилася, стала гарнішою. Але то була його Аліна. Він пішов до неї через двір. Аліна помітила його та встала з лавки. Вони кілька хвилин стояли і дивилися один на одного, як тоді, в першу їхню зустріч. А потім Антон простяг руки, і вони обнялися.

– Аліна! Де ти була? Чому пішла? – шепотів він, відриваючись від неї, щоб переконатися, що вона тут, поряд, не зникла. Потім знову тісно притискав її до себе, цілував волосся на її маківці.

– Ти зовсім не помічав мене. Добами. Тижнями. Хотіла дізнатися, помітиш моє зникнення чи ні.

– Я всім друзям дзвонив, у лікарні, у морги. Але чому ж не повернулася?

– Чому? Ти приколюєшся? – обличчя Аліни спотворило біль розчарування. – Я сказала, що вагітна. Ти чув? Ні. Ти надто був зайнятий. Я взяла валізу і сказала, що йду, а ти кивнув. Я поїхала на кілька днів до іншого міста. Потім повернулася і жила у батьків, доки не народила. Але Настя дуже неспокійна. Батьки зовсім не спали із нами. Я повернулася до нашої квартири.

– Вибач. Я правда не чув. – Антон жадібно дивився на дружину.

– Я у відро для сміття тест на вагітність кинула. Зверху. Ти, звісно, ​​не помітив. – Аліна зітхнула і подивилася на коляску. – Ти хоч згадував про мене?

– Так. Виїхав закордон. Думав, легше буде. Останнім часом рвався додому. Як відчував, що щось має статися. Вибач, якщо зможеш.

– А ти надовго повернувся? – Аліна з надією подивилася на Антона.

Він не витримав її погляду, розплющив очі.

– На тиждень. Я не знав, що ти… Що дочка… – Антон зазирнув у візок.

Пухка маленька дівчинка подивилася на нього блакитними очима, як йому здалося, з цікавістю. А потім позіхнула.

– Алін, я нікуди не поїду. Я лишаюся з вами. Якщо вибачиш. – Антон міцно стиснув руку Аліни.

– Давай спробуємо. Я сумувала за тобою. Дуже. – Вона пригорнулася до чоловіка.

Минуло два місяці.

– Антоне, я в магазин і в аптеку. У Насті животик болить. Придивись за нею. Я швидко.

– Угу, – відповів Антон, не обертаючись від комп’ютера.

– Антон!

Аліна знову не могла достукатись, докричатися до чоловіка.

Більшість конфліктів найчастіше відбуваються через невміння слухати та розуміти один одного. Здавалося б, так просто порозумітися, з’ясувати, що наболіло, і спокійно ухвалити якесь рішення. Люди часто залишаються самотніми, бо будують стіни замість мостів. Це не так уже й складно – чути. Інакше можна одне одного і втратити.