– І як жити далі? – журилася бабуся, втираючи сльози. – Тепер цілий місяць з дідом надголодь сидітимемо. Яка ж я розтяпа! Втрачаю я сили, ще кілька років тому я змогла б дати відсіч.

З ранку баба Ввра вирушила на пошту, одержати довгоочікувану пенсію, свою та чоловіка. На пошті було багатолюдно, без лайки у черзі не обійшлося.

Баба Віра ретельно перерахувала отримані гроші та акуратно поклала у внутрішню кишеню сумочки. Літня жінка не помітила, що за нею вийшов молодик, злодійкувато озираючись на всі боки.

Варто бабі Вірі звернути в безлюдний провулок, як хлопець різко підскочив, одним рухом вирвав сумочку і втік.

– Вітя, Вітюш, що ж тепер робити, як бути? – плакала бабуся, прийшовши додому. – Ні продуктів купити, ні ліків. Пробач мені, стару…

– Не винна ти, Вірочка. Як би ти з цим молодчиком упоралася? До міліції треба повідомити, може, знайдуть.

– Як його знайдуть? Адже я навіть його обличчя розгледіти не встигла.

До міліції баба Віра все ж пішла. Вислухавши її, черговий заявив, що навіть якщо злодюжку спіймають, шансів повернути вкрадені гроші дуже мало.

Вдома люди похилого віку перерахували всі свої мізерні продуктові запаси. Їх було небагато, в основному те, що дала влітку дача-годувальниця: картопля та різні закрутки.

Баба Віра прожила з чоловіком все життя, у вересні – ювілей, п’ятдесят років спільного життя. Жили вони душу в душу, завжди підтримували одне одного. Все добре, тільки дітей у них не було, тому в старості доводилося розраховувати тільки на самих себе.

Сім’я підтримувала непогані стосунки з усіма сусідами. Була у баби Віри хороша подруга, Наталя. Мабуть, доведеться звернутися за допомогою до неї.

Наталя працювала медсестрою у місцевій лікарні. Коли дід Вітя потрапив у черговий раз до лікарні з хворими ногами, Наталя дуже йому допомогла. На знак подяки баба Віра щедро обдаровувала її дачними дарами, благо, сезон був у самому розпалі.

Для Наталі на той момент ці нехитрі дари були дуже доречними. Молода жінка виросла в дитячому будинку, виховувала сина-підлітка одна, чоловіка в неї не було. Все віддаючи синові, Наталя сама не завжди наїдалася досхочу.

Молода жінка жила у селі та щодня їздила на роботу до міста. Зайнята тим, як прогодувати себе та сина, вона, мабуть, щось упустила у його вихованні. Славік вже виріс, півроку тому прийшов із армії. Наталя скаржилася, що син, схоже, зв’язався з поганою компанією, подовгу десь пропадає і досі не влаштувався працювати.

Наталя, ніби відчуваючи лихо, зазирнула після роботи до баби Зини.

– Нічого, щось придумаємо, – заспокоїла вона, вислухавши розповідь. – Не хвилюйтесь! Все буде добре.

– Дякую, Наталю. Ох, скоріше б дачний сезон почався, ще півтора місяці чекати…

– Я от думаю, – сказала Наталя, – як таких людей земля тільки носить? Подумати тільки: беззахисну стареньку. Чоловік мій колишній, ви знаєте, хоч по багатих квартирах лазив. Недовго, щоправда. А я навіть ні про що не підозрювала. Так само і з цим негідником, який вас обікрав. Мабуть, батьки в нього є, а може й сімʼя своя. Живуть вони поряд із ним і не здогадуються, що він злочинець.

Наталя допомогла людям похилого віку з ліками, домовилася у своїй лікарні. Допомогла вона і із продуктами. Баба Віра щодня приходила до лікарняної їдальні та забирала залишки.

Незабаром Наталка ділилася з бабою Вірою радістю.

– Славко мій взявся за розум, роботу собі в місті знайшов. З першого авансу подарунків наробив: ось сумочку подарував, ось гаманець.

– Так речі не нові.

– Так, не нові, але виглядають добре. Син їх на блошиному ринку купив. Я й цьому рада, все краще, ніж мої рвані.

– Наталочко… навіть не знаю, як тобі сказати… Ця сумка – моя.

– Як?

– Ти подивися, на підкладці мають бути мої ініціали вишиті.

– Так і є… Я не можу в це повірити, – шепотіла Наталка. – Мій син – злочинець. В батька пішов…

– Ти не поспішай його в злочинці записувати, може, він просто крадену річ купив.

Відпрацювавши зміну, Наталя, прихопивши бабу Віру, поїхала додому. Незабаром прийшов Славве. І не з порожніми руками: приніс матері подарунок – шкіряні рукавички.

– Славчику, де ти береш ці речі? Крадеш? – сталевим тоном запитала мати.

– Мамо, ти чого? Я ж казав тобі: на блошиному ринку купую.

– Славчику, але ж це ти в мене сумочку з двома пенсіями біля пошти з рук вирвав, – сказала баба Віра. – Я тебе зі спини бачила, шевелюру твою тільки й розгледіла… Я заяву до міліції написала. Ось зараз піду та здам тебе.

– Ні, не треба до міліції. Я виправлюсь, обіцяю. Що я повинен зробити? Скажіть. Яка ціна моєї свободи?

– Слова які: ціна свободи … Для початку ти повинен повернути людям все, що вкрав.

– Це неможливо, – опустив голову Славік. – Де я шукатиму цих людей? Тим більше, що всі гроші я вже витратив.

– Витратив? У моїй сумці було дві пенсії!

– Я з друзями все прогуляв, компанія у нас велика.

– Погана в тебе компанія.

– Славчику, що ж ти твориш? – плакала Наталка. – Повірити не можу. Ти – ганьба на мою голову.

– Не хвилюйся, Наталя. Візьмуся я за твого сина, перевиховаю, не сумнівайся. Долучу я Славчика до праці, справжньою людиною стане.

З початком сезону Славік подався на дачу до баби Віри. Працював він там все літо, не покладаючи рук. Ділянка, яку обробляв Славік, була немаленька – дванадцять соток. Баба Віра у попередні роки обробляла лише половину ділянки, адже чоловік, з його хворими ногами, був їй не помічником.

Втративши зв’язок з поганою компанією, в яку потрапив через дурість, Славік щиро хотів виправитися і звернути з кривої доріжки. Йому було соромно за свої вчинки. Доля дала йому шанс, і він за нього вчепився.

– Славку, ти б хоч додому з’їздив, до матері. Може, їй чимось допомогти треба, — говорила баба Віра.

– Ні, не поїду я на селище, мені це на користь не піде.

– Ой, а я дивлюся, тобі Маринка, донька сусідська сподобалася, – лукаво усміхалася баба Віра.

– Є таке… – збентежився Славік.

– Дівчина вона гарна і сім’я у неї порядна. Ти давай, хлопче, берись за розум. Ти ж до армії пішов, технікум не встиг закінчити? Ось, давай, їдь у місто, відновлюйся. Кому ти такий неук потрібен?

– Ви маєте рацію. Я з’їжджу до міста, можна? Але я повернуся надвечір. Спека спаде, поливати треба буде.

– Їдь вже, трудяго, – сміялася баба Віра.

Славік відновився у технікумі, отримав через рік диплом та влаштувався у місті на роботу за спеціальністю. Про те, щоб красти, він навіть і думок не мав.

Незабаром баба Віра отримала від Славік запрошення на весілля, Марина сказала йому: “Так!” Дід Вітя не зміг піти на весілля, все через хворі ноги, а ось баба Віра погуляла від душі.

Дивилася вона на щасливих молодят і думала: «А навіть добре, що так сталося. Не пограбував би мене Славко тоді, невідомо, де б він зараз був. Можливо, сидів би у в’язниці, а не за весільним столом… Хороший таки він хлопець, а оступитися може кожен…»