Батько шантажує нас із братом квартирою, нав’язуючи правила, за якими ми маємо жити
Брату вже тридцять два роки, мені двадцять дев’ять. Але тато вважає, що все ще має право пхати носа в наше особисте життя і роздавати поради, які найбільше схожі на розпорядження.
Якщо йому щось не подобається, то кричить, що позбавить спадщини. А там зі спадщини тільки квартира.
Так, квартира в хорошому районі, троячка, але вона не варта тих мук, які ми повинні за неї переносити. І я, і брат уже давно плюнули на це, нехай батько будь-кому вже квартиру відписує, аби від нас відстав.
Ця історія зі спадщиною розпочалася через рік після того, як не стало мами. До цього він так себе не поводив, чи вона стримувала, чи його характер так зіпсувався на тлі втрати.
Брат уже мешкав окремо, я ще з батьком. Брату було сказано, що нема чого по чужих кутах бігати, треба жити однією родиною, благо місце є.
Ну, брат повернувся додому, але за місяць з’їхав. У батька розпочався комплекс вихователя. Брату вже було двадцять п’ять років, сам працював, сам винаймав житло і вирішував, як йому жити.
А батькові раптом стало потрібно брата повчати. Почалися якісь безглузді причіпки, щоб брат об одинадцятій повертався додому, бо коли він приходить пізно, батько прокидається і не може заснути. Хоча все це балаканина. Просто треба було докопатися – він і докопався.
Кілька разів, коли брат приходив додому пізно, він натикався на те, що батько закривав двері на внутрішній засув. Брат не хотів нікого будити дзвінком, і йому доводилося ночувати або в машині, або десь у друзів.
Такий виховний момент йому не сподобався, тому він зібрав речі та з’їхав знову на орендовану квартиру. Батько тоді репетував, що якщо брат поїде, то може не розраховувати на спадщину.
Потім батько очікувано взявся до мене. Йому не подобався мій хлопець, мені було сказано, що я маю з ним розлучитися. Так-так, знову за тим самим аргументом – інакше залишусь без спадщини.
Я переїхала спочатку до брата, потім знайшла роботу та винайняла окремо квартиру. Батько шаленів пару місяців, потім сам пішов на контакт.
Все-таки це мій тато – звичайно, ми помирилися. І на якийсь час у батька навіть відпала звичка лякати нас позбавленням спадщини.
Але вона невдовзі повернулася. Брат вирішив одружитися, а батькові не сподобалася невістка. Занадто нешанобливо вона виглядала при знайомстві. Мабуть, їй належало впасти навколішки перед майбутнім свекром.
Весілля все одно відбулося, щоправда, батько на нього демонстративно не пішов. Мені було сказано, що і я йти не повинна, якщо вважаю себе доброю дочкою. А як ні, то не бути мені спадкоємицею
На весіллі я була, брат на моєму потім також, а батько ні, тому що мій наречений йому теж не подобався. А я взяла та не послухалася.
Коли брат із дружиною чекали на дитину, батько наполягав, щоб його назвали на честь діда, батька батька. Але брат цього діда не застав і називати так сина не збирався. І знову знайома погроза.
Я ж зараз із чоловіком мушу переїхати до батька, бо йому одному важко жити. Треба прибирати, готувати, праусувати, загалом, доглядати його. Ну або не бачити мені квартири. Точніше її половини. Або всієї квартири, якщо брат чимось не догодить батькові ще раз.
Я готова до тата приїжджати і допомагати, але жити хочу окремо, про що йому і сказала. Знов образи, холодний погляд і ось це все.
Ми з братом на самому початку ще якось переживали, що батько на зло нам може комусь відписати квартиру, але зараз уже начхати. Хоч у фонд захисту тарганів, аби лише перестав уже до нас докопуватися.
Я розумію, що він лишився сам. Не розумію тільки, навіщо він намагається відбити у нас бажання спілкуватися з ним.