Батьки перегнули, але зізнатися у цьому навіть собі не можуть і не хочуть. Ображаються тепер на мене, вважають невдячною, вони для мене старалися.

Купили мені квартиру, щоправда, оформлена вона на маму, зробили там ремонт, техніку привезли – заїдь і живи, все є. А я взяла та відмовилася там жити. Зараз на орендованій проживаю, збираю на іпотеку, хоча мама з батьком на два голоси заявляють, що це дурість і пиха. Могла б у своїй жити та бід не знати.

Тільки у мене немає “своєї”, є квартира мами, з якої мене вже кілька разів виганяли, як приблудну кішку, бо мамі та татові не подобалося те чи інше моє рішення. Тобто, вони цю квартиру використовували як повідець, щоб я не тріпалася і сиділа спокійно біля їхніх ніг, виконувала їхні накази і взагалі всіляко намагааися догодити.

Але чомусь вони не зважили, що цей трюк може пройти раз, інший, а потім я просто не поведуся на нього. Мені краще жити на оренді, але не танцювати під батьківську дудку.

Квартира ця була куплена ще коли я у школі навчалася. Мене тоді це питання не цікавило взагалі, як і належить школярці. Були інші турботи.

Я вступила до університету і мені урочисто вручили ключі від тієї квартири, мовляв, це подарунок, живи там, будеш зовсім доросла, та й до універа набагато ближче, ніж від батьківської квартири.  Я з радістю прийняла ключі і навіть не задумалася про те, на кого квартира оформлена, це подарунок мені, значить, квартира вже моя. Юна, наївна.

Провчилася я два роки в універі та зрозуміла, що не той факультет обрала, ну не моє зовсім. Вирішила перевестися на інший факультет, який більше подобався.

Прийшла з цим до батьків і отримала жорстку відмову – ніяких переводів, це дурість, зараз я навчаюсь на хорошій спеціальності, а там, куди переходити хочу, копійки отримуватиму в майбутньому.

Я вирішила, що і без батьків можу перевестись, і зробила це. Але коли батьки дізналися, був дикий скандал, мені було сказано, що якщо я з їхньою думкою не рахуюсь, то можу йти на всі чотири сторони, тобто звільняти квартиру.

Для мене це був удар під дих. Я вважала квартиру своєю, а тут такі загини почалися. Мабуть, батьки думали, що я перелякаюся, ревітиму і проситиму про милість, ну-ну.

Я зібрала речі, переїхала до подруги та знайшла підробіток. З батьками я потім півроку не спілкувалась взагалі, потім поступово все налагодилося.

Мені було сказано, що тоді всі погарячкували, віддали ключі від квартири, я розчулилася і повернулася до квартири, вирішивши, що більше мене не витурять.

Але другий випадок настав через три роки, коли я вирішила з’їхатися з хлопцем. Ми два роки зустрічалися, він зробив пропозицію, я погодилася, ми вирішили пожити разом.

Я познайомила його з батьками, оголосила, що хочемо пожити разом. На вечері батьки нічого не сказали, але потім наодинці мені було сказано, що їм хлопець не сподобався, тому жити ми разом не будемо.

На мої заперечення мені нагадали, що це мамина квартира, і моє слово взагалі нікого не цікавить. Якщо я збираюся жити із цим хлопцем, то квартиру треба звільнити.

Та без проблем. Я зібрала речі і ми з хлопцем винайняли квартиру. Батьки мені дзвонили і казали, що вони все роблять заради мого блага, а я не хочу цього розуміти, і взагалі поводжуся як дитина.

З хлопцем ми зустрілися ще два роки, а потім таки розлучилися, що породило хвилю “а ми наперед знали, що ви не пара”.

– Ну, нічого, повернешся до своєї квартири, прийдеш до тями, все буде добре, – з якимсь задоволенням говорила мама.

А я не збиралася повертатися до її квартири. Мене цілком влаштовувало те, що маю. Я живу в непоганій квартирі, збираю на іпотеку, щоб у мене було своє житло, з якого мене не зможуть вигнат.

Мама з татом називають це дурощами, вважають, що я просто гонор свій показую, ображаються, що вони старалися, купували квартиру, обставляли, а я не оцінила.

Я оцінила. Як і те, чим мені доводиться розплачуватись, щоб у ній жити – відсутністю власної думки. Дякую, я краще віддаватиму грошима.

Батькам я вже сказала, що я не песик, щоб вони мене за повідець смикали щоразу, коли їм щось не подобається. І щоб цього уникнути, я сама куплю собі квартиру.

Навіть допомоги від них не прийму, бо потім мені цю допомогу пригадуватимуть до труни. Якось обійдуся, зате нікому нічого не буду винна.