Нам із чоловіком по тридцять чотири роки, а Ані виповнилося двадцять дев’ять, уже не маленька дівчинка, але розум в її голові навіть не ночував. Саме тому я з нею ніколи не горіла бажанням спілкуватися. Поводитися вона не вміла ніколи.

Навіть на нашому весіллі вона з усіх сил намагалася привернути увагу на себе. Мені перед своїми гостями було соромно. Видно, що чоловік теж був не в захваті від поведінки сестри, але він до її закидонів уже звик. Свекруха взагалі вдавала, що так воно все й має бути.

– Аня просто така чутлива і товариська людина, – переконувала вона мене. Так, саме тому вона напилася до стану нестояння і почала приставати до чоловіків. Їй на той момент було вже байдуже: самотній чоловік чи з жінкою прийшов. Нашу красуню такі дрібниці не бентежили.

Звичайно було кілька неприємних інцидентів, після яких мені довелося довго вибачатися за поведінку зовиц. Ну і спілкуватися з нею потім ніякого бажання не було, тим більше, що вона переді мною не вважала за потрібне вибачитись за зіпсоване свято.

На жодні сімейні свята я більше її не запрошувала. То була моя тверда позиція, але свекруха при кожній слушній нагоді пирчала, що я вношу розбрат у їхню родину. Мені ж було начхати, у мене своя сім’я, до якої Аня стосунку не мала.

До цього року ми із золовкою майже не бачилися. Вже років п’ять ми з нею не спілкувалися, як Аня живе я впізнавала від свекрухи. Не хотіла, але все одно вона навіщось мені розповідала про неї. Я знала, що у Ані з’явився молодий чоловік, вони навіть жили разом, наче там усе до весілля йшло. Свекруха тримала за дочку кулачки і мало не свічки ставила у церкві, щоб у них усе вийшло.

Я так бурхливо не раділа, звичайно, але теж щиро хотіла зовиці щастя. Був у мене і свій меркантильний інтерес – переключити увагу свекрухи зі своєї сім’ї на сім’ю Ані, а то все частіше від мами чоловіка почали лунати питання щодо дітей, а для мене з низки причин ця тема зараз дуже гостра.

Так що коли в середині грудня свекруха зі сльозами зателефонувала і сказала, що Аня розлучилася зі своїм молодим чоловіком, я щиро засмутилася. Але те, що пішло далі, мене засмутило ще сильніше.

– Я вже взяла квитки до подруги на новий рік їхати. У неї другого січня ювілей ще… Квитки незворотні, та й подруга не зрозуміє, ми ж майже за рік домовлялися. А Анюті доведеться тепер самій зустрічати свято. Так ви б її покликали, вона ж тепер одна залишилася, їй підтримка потрібна.

Мені найменше хотілося підтримувати неврівноважену сестру чоловіка під час свята. Пролунає цинічно, але я не швидка психологічна допомога. А як Аня поводиться, я вже бачила, мені не сподобалося.

– Та з нашого весілля вже п’ять років минуло. Анька вже подорослішала, нормально вона поводитиметься, – умовляв мене чоловік. – Серйозно, що вона буде вдома сидіти? Все-таки свято сімейне.

У два голоси мене вмовляли-умовляли, зрештою вмовили. Ми покликали Аню на новий рік. Чоловік запевнив, що все буде добре. Звичайно, нічого хорошого не було.

До нас на свято прийшли окрім Ані ще й наші друзі – дві сімейні вже пари, пара у стосунках, моя неодружена подруга та два вільні друзі чоловіка. Ми спілкуємося вже давно, ніколи не було жодних тертя та ніякових ситуацій, але це у нас не було Ані.

Вона ще до курантів встигла накидатися шампанським, почала ридати і битися в істериці, що її ніхто не любить, адже вона просто хоче щастя. Ледве її заспокоїли до півночі. Потім сиділа дивилася на все вовком, ніби ми їй все життя зруйнували, намагалася якось підчепити всіх гостей.

А потім знову накидалася і почала вішатися на мужиків, там під роздачу потрапили всі – і неодружені, і одружені. Зрештою, вона спробувала вчинити бійку з моєю подругою, бо та на неї не так подивилася.

Треба казати, що свято було зіпсоване у всіх? Толком не повеселилися, настрій зіпсований, гості постаралися якнайшвидше розійтися, а Аня залишилася у нас ночувати.

– Ну куди я її в такому стані діну? А раптом їй погано стане? – умовляв мене чоловік. У мене сил сперечатися вже не було.

Вранці Аня, як ні в чому не бувало, пила каву, щебетала. Ні сліду каяття, ні слова вибачення. На моє запитання, чи не хоче вона щось сказати мені, позоловка поплескала очима і заперечливо похитала головою.

Я сказала чоловікові, щоб через десять хвилин її духу в нашому домі не було, інакше я за себе не відповідаю. Як він її виправдував, я не бачила. Мені не цікаво. Більше жодних умовлянь не змусить мене спілкуватися з цією людиною. Хоч п’ять, хоч десять років мине, розуму в голові у Ані не додається.