Віра знову поставила чоловікові неправильне запитання. І Борис змушений був знову виправдовуватись. Як і завжди в таких випадках, Борис говорив неквапливо, ретельно добираючи слова. Сказано вже було багато і тепер Борис думав, що ще можна було б додати до сказаного.

«Ніби сказав усе, що хотів, — думав він. – Чи ні? Згадуй. Може, щось забув? Ах так! Мало не забув. Ще потрібно нагадати їй про головне. Все-таки мене не буде цілих три дні. А може, й більше».

— Зрозумій, Віра, — продовжив він свої звичайні настанови перед довгою розлукою, — ти вийшла заміж не… Ти мене взагалі слухаєш? Чи я з ким розмовляю, Віра? Сам із собою я можу розмовляти і в іншому, приємнішому місці. І на приємніші теми.

Звичайно ж, Віра втомилася від цієї порожньої балаканини чоловіка. Тому й відволіклася. А Борис одразу помітив. Такого він не пропускає. І коли Борис зробив Вірі справедливе зауваження, вона зібралася і сконцентрувала всю свою увагу на чоловікові. Хоча це було не так просто.

— На мою думку, Віра, ти думаєш про щось своє, а не про те, про що я говорю. Ні?

— Вибач, Боря, — сказала вона. – Відволіклася. Я слухаю.

— Відволіклася вона. Не треба відволікатися, Віра. Адже я не для себе. Мені це все і так відомо. Я для тебе.

– Я розумію.

– Ні, якщо тобі не цікаво, ти так і скажи. Я зрозумію.

– Мені цікаво.

— Тоді, будь ласка, поміняй вираз свого обличчя. Дуже вже воно у тебе кисле.

Переконавшись, що обличчя дружини змінилося на краще, Борис продовжив.

— Я хочу, Віра, щоб ти зрозуміла нарешті своїми курячими мізками, що твій чоловік — незвичайна людина. Я успішний, високооплачуваний співробітник серйозного підприємства. На мені величезна відповідальність. Зрештою, у нашій сім’ї тільки я заробляю гроші, а ти нічого не робиш. Ти просто сидиш з нашою дитиною вдома і все. Розумієш, що це означає?

— Розумію, але…

«Ой, — подумала Віра, — чого це я? Потрібно було просто погодитися з ним».

— Значить, все-таки не розумієш, — криво посміхнувшись, сердито прошипів Борис, — якщо замість простого “так” я знову і знову чую від тебе твоє улюблене “але”. Віра, скажи щиро, ти знову нариваєшся?

– Ні.

— Забула, чим це зазвичай тобі закінчується?

– Ні.

– А в чому тоді справа?

– Вибач.

— Ти дивна жінка, Віра. Спочатку ти доводиш чоловіка до нервового зриву, а потім вибачаєшся? Так чи що? Невже ти серйозно думаєш, що одного тільки «вибач» у таких випадках достатньо?

– Ні.

– А що ти думаєш?

— Я думаю, що заслуговую на покарання. Інакше ти мене не вибачиш.

– Ось тепер ти правильно думаєш. І знаєш, як я тебе покараю?

– Як?

“Ти не станеш на мене руку піднімати, бо ти чоловік з вищою освітою? – подумала вона. – І це не твій метод?”

— Я не підніматиму руку на тебе, як це роблять деякі чоловіки, — сказав Борис. — Хоча міг би, Віра. Тому що ти цього заслужила. Але ні. Цього ти від мене не дочекаєшся. Я таки людина з вищою освітою. Я чоловік. І піднімати руку на жінку — це не метод виховання. Після цього я сам перестану себе поважати.

Віра уважно слухала чоловіка, але це анітрохи не заважало їй думати і про своє.

«Навіщо він одружився зі мною два роки тому? – думала вона. – Хоча ні. Не так. Це не правильна постановка питання. Для чого я вийшла за нього? Ні, теж не те. Чому я вийшла за нього заміж? Адже не тому, що він — успішний керівник. І багато заробляє! Тоді чому?

Припустимо, я закохалася. Допустимо. І що? Обов’язково – заміж? Адже я і не збиралася. Як же це сталося? Ах да. Я дізналася, що стану мамою. Точно! Саме тоді, коли я йому про це сказала, він відразу зробив мені пропозицію. І я погодилась. Навіщо? Не знаю. На це запитання у мене немає відповіді.

Я тоді думала тільки про дитину і відповіла перше, що мені спало на думку. Я подумала: чому ні? Усі виходять заміж, чому б і мені не вийти? Тим більше, що він дуже просив, а я не хотіла його засмучувати. Точно! Так і було».

Поки Віра слухала та думала про своє, Борис продовжував натхненно ділитися наболілим.

— А от зізнайся чесно, Віра, — казав він, — адже ти, мабуть, хотіла б, щоб я підняв руку? Так? Ну, зізнайся. І тоді ти змогла б ходити з високою головою. Корчити із себе ображену невинність! Так? Я правий?

— Ну, звичайно, ти маєш рацію, — спокійно відповіла Віра.

Вона сумно зітхнула і продовжила уважно слухати і думати про своє. — А я так і знав, — радісно вигукнув Борис. — Тому що в цьому ваша жіноча, дріб’язкова, егоїстична натура. Спеціально довести мужика до низького вчинку, а потім дивитися на його моральні муки і насолоджуватися. Так? Я все вірно говорю?

– Все правильно, Боря. Ми жінки такі. Доведемо чоловіка до білого жару, отримаємо по заслугах і насолоджуємося його муками.

— Тобі має бути соромно, Віро.

— Мабуть, — сумно погоджується Віра.

– Я не розумію, чим ти незадоволена? – продовжував Борис. – Я не жадібний.

– Не жадібний.

— На тобі й на дитині не заощаджую, як деякі чоловіки.

— Ти не заощаджуєш, — сумно зітхаючи, погоджується Віра. — Ти не такий, як дехто.

— Грошей я даю тобі достатньо.

— Достатньо.

— Якщо мало, даватиму більше.

— Достатньо.

— Ні в чому тебе не обмежую.

— Не обмежуєш.

– Я нічого тобі не забороняю і дозволяю абсолютно все.

– Все.

— Тоді чому ти зі мною так, Віра? Чому змушуєш мене постійно звітувати перед тобою? Чому я маю постійно виправдовуватися? Хіба я в чомусь перед тобою завинив?

— Я думала, якщо не цікавитимусь, де ти пропадаєш, коли не буваєш по кілька днів удома, ти звинуватиш мене в байдужості. Скажеш, що я зовсім не цікавлюся тобою.

– Не скажу, Віра. Не скажу. Можеш ти це запам’ятати раз і назавжди.

– Можу, – тихо відповіла Віра, дивлячись у підлогу.

— Ну так запам’ятай, — вибагливо промовив Борис. — Зрештою, скільки можна? Адже ми два роки вже живемо, як чоловік і дружина. Два роки, Віра! І щомісяця я кудись зникаю на кілька днів. Ну, за цей час, мабуть, можна вже звикнути і не ставити дурних питань.

Ні. Ти знову за своє. Зрозумій, я чоловік. І не на словах, як деякі, які піднімають руку своїх дружин і нічого не заробляють. А насправді! Я отримую понад сто тисяч на місяць. І половину цих грошей віддаю тобі. І не питаю тебе, на що ти їх витрачаєш.

“Скажи ще, що ти святий, — подумала Віра. — І що інша жінка на моєму місці робила б тобі за це щось особливе. Цікаво, а що б робила інша цього разу?”

– Ну? – продовжував Борис. — Хіба я не святий? Та інша жінка на твоєму місці, Віра… Я не знаю… Ноги б мені цілувала постійно.

– Ноги? – здивувалася Віра.

«Це щось новеньке, – подумала вона, – минулого разу було менш драматично. Ціна підвищується».

– А чому ні? – вигукнув Борис. — Адже пʼятдесять місяць! Без вимоги звіту! Чому ні?

— А коли ти почнеш мені давати по півмільйона, що тоді я маю робити?

Сказавши це, Віра відразу розлютилася на себе.

“Ну ось! Хто мене за язик тягнув, — подумала вона. — Ні, щоб просто погодитись, і все. Адже ніхто мене всерйоз не змушує йому ноги цілувати. Ні, Віра, правильно тобі мама казала, коли жива була. Язик твій – ворог твій. І за це, швидше за все, він мене якось покарає. Додатково. Найімовірніше, піде не на три дні, а… Днів на сім».

— А ось зараз, Віра, ти вже починаєш хамити, — серйозно сказав Борис. — І за це я зараз піду на роботу і повернуся не за три дні, як передбачав спочатку. А за тиждень. Щоб наступного разу тобі не кортіло. Щоб стежила за язиком.

Борис хотів ще щось сказати, але відчув сильну емоційну втому.

«Пора закінчувати, — подумав він, — бо чогось я цього разу надто розговорився. Чомусь на тиждень відпросився. А що робити? Віра сама винна. Не треба було хамити і провокувати мене».

«Пора з ним закінчувати, — подумала Віра, — бо щось він цього разу надто розговорився. Доведеться його серйозно покарати. А що робити? Інакше він не зрозуміє».

— За тиждень повернуся, і ми продовжимо, — сказав Борис, виходячи з квартири, зачиняючи за собою двері.

— Що тобі на вечерю приготувати, коханий, до твого повернення? – Запитала Віра.

Сказавши це, Віра знову розлютилася на себе.

«От знову, — подумала вона, — ні, щоб мовчки зачинити за ним двері. Навіщо дражнити почала. Ні, Віра, тебе вже нічого не виправить».

— Не дражни мене, Віра, — голос Бориса був дуже серйозним. — Бачить Бог, я людина спокійна, але й у мене нерви не залізні.

«Все, – подумала Віра, – зрозуміла. Мовчу. Дивлюсь на нього, опустивши голову. Кусаю край хустки? Ні! Руки за спиною. І не посміхаюся. Раптом і мою посмішку він визнає за зухвалість».

Настав день повернення Бориса додому.

«А добре, — думав він, піднімаючись у ліфті на свій поверх, — ось так, після важкого тижня, повернутися нарешті додому. До дружини. До дитини. Господи, як я скучив і за Вірою, і за сином. Ні, що не кажи, а корисно раз на місяць зникати з дому на кілька днів».

Але увійти до квартири самостійно Борис не зміг. Ключі не підходили до замків. Він натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив незнайомий мужик.

– Тобі чого? – запитав мужик.

– Як чого? Я взагалі додому прийшов.

— То це ти, чоловік господарки?

— Дозвольте. За яким правом…

— Віра Павлівна попереджала, що ти зайдеш сьогодні чи завтра. Здала вона свою квартиру.

– Як здала.

– Сказала, що гроші потрібні. Ось і здала.

— А мої речі?

— У сусідів на п’ятнадцятому поверсі твої речі.

— Як це? А я? Щодо мене вона щось казала?

Чоловік задумався.

– Ні, – впевнено відповів він. — Щодо тебе нічого не було сказано.

— Але ж вона просила мені передати?

– Просила.

— Ну, то я слухаю. Передавайте.

— Та я вже все передав. Цю квартиру вона здала. Зняла однушку на околиці. Речі твої – у сусідів. На 15 поверсі. Що було незрозуміло?

– І все?

Чоловік знову замислився.

— Згадав! — радісно вигукнув він.

— Ну, ну! – закричав Борис. – Кажи! Що згадав?

– Вона ще сказала, що розлучається з тобою, – відповів мужик, – але це вона не тобі, а мені сказала.

Чоловік зачинив двері. Борис пішов до сусідів по свої речі.

«Як вона могла так зі мною вчинити? – думав Борис, вийшовши з речами з під’їзду висотного будинку в центрі міста. – За що? Хіба я був поганий чоловік? Ну, так, згоден, я гуляв. В мене були інші жінки. Але ж вона сиділа вдома і нічого не робила. Я давав їй п’ятдесят тисяч щомісяця. І що у відповідь?

Борис набрав номер дружини.

— На що житимеш?! – кричав він.

– На гроші з оренди, – відповіла Віра. – Плюс аліменти.

Віра назвала суму, яка залишатиметься після сплати оренди за квартиру, яку вона знімає в спальному районі.

Борисові стало погано.

«Який жах, – подумав Борис. — Їй мало того, що вона позбавила мене розкішної квартири у центрі міста. І завдяки цьому стала незалежною від мене. Та ще й зарплату мою білу, чесно зароблену, урізала на розмір аліментів? Та як вона посміла? Та хто їй надав таке право? Я – чоловік? Чи я не чоловік?»

— А я хіба тобі дозволяв так робити? — суворо запитав Борис.

«Дивний він якийсь, — подумала Віра. — Невже незрозуміло, що ми розлучаємося. Гаразд. Пограю з ним у його гру. Якщо так хоче».

– Не дозволяв, – погодилася Віра.

— Тоді яке право ти мала так вчинити?

– Думаєш, я вчинила необачно?

– Звичайно!

– І що ти пропонуєш?

— Зараз же розривай усі договори та повертай усе назад.

– Я подумаю.

— Ти зовсім знахабніла? І довго ти думати збираєшся?

— Наразі відповісти на це запитання я не можу. Подзвони мені завтра.

Віра вимкнула телефон. Борис зателефонував до агенції, щоб дізнатися вартість оренди чотирикімнатної квартири в будинку, з якої його щойно виселили.

Скільки? – подумав він, почувши суму. — Вони там збожеволіли? Звідки такі ціни? Гаразд. Завтра подзвоню Вірі та все виправлю. Намагатимусь розмовляти з нею не дуже грубо. Хоча, бачить Бог, це мені буде нелегко».

Минув уже місяць, а Борис все дзвонить і дзвонить Вірі, і ніяк не може домовитися, щоб вона повернула все назад. А день розлучення невблаганно наближається. Але Борис все ще сподівається.