Дружина втомилася від постійного стеження чоловіка та вирішила з цим розібратися.

— Тобі не набридло за мною постійно стежити? – запитала Наталя.

— Я не стежу, — відповів Олексій, — я просто контролюю тебе.

— Навіщо ти мене просто контролюєш? — дивувалася Наталка. — Ти щось хочеш дізнатися? То чи не краще просто спитати мене про це?

— Хочу бути впевненим, що ти мене не обманюєш, — відповів Олексій, — що за моєю спиною ти не зустрічаєшся з іншим. А що толку тебе питати? Адже ти правди все одно не скажеш.

Так що, кохана, у моїй поведінці немає нічого дивного? І якщо ти чесна жінка, то нема чого хвилюватися. Ну, стежу і стежу. Що з того? А мені важливо знати, що моя дружина та мати моїх дітей – чесна жінка.

— Інакше кажучи, ти мені не віриш? Я правильно розумію?

— Чому одразу «не віриш»? — розважливо відповів Олексій. – Вірю. Але! Довіряй, як кажуть, але перевіряй.

– Хто каже?

— Яка різниця, хто каже? Розумні люди кажуть.

– Розумні люди? Ти когось конкретно маєш на увазі?

— Що ти докопалася, — спокійно відповів Олексій. — Нікого я не маю на увазі. Це така мудрість… народна. І взагалі, чоловіки зазвичай контролюють своїх дружин. Невже ти не знала про це?

– Вперше чую.

– Дивно, що вперше чуєш. Це нормальне та дуже поширене сьогодні явище. Зрештою, Наталя, з цим просто треба змиритися.

– Змиритися?

– Ну так. Прийняти як неминучість.

– І все?

– І жити щасливо. І взагалі, Наталя, тобі радіти треба, що я постійно контролюю тебе.

– З якого дива? Що тут радісного?

– Як що? Якщо постійно контролюю, значить постійно проявляю до тебе свою увагу.

— Олексію, а ти певен, що всі чоловіки контролюють своїх дружин? – запитала Наталка.

— Ну, гаразд, гаразд, не всі, — погодився Олексій. — Тільки розумні чоловіки контролюють.

— Отже, ти розумний чоловік?

— Якщо я контролюю тебе, то дещо тут маю, — Олексій постукав себе по лобі кулаком.

— А як ти думаєш, що буде, якщо ти перестанеш мене постійно контролювати?

— Ти відразу почнеш мене обманювати, — впевнено відповів Олексій. — Ти ж жінка.

— Скажи, а чоловіки вони також такі?

– Які такі?

— Якщо за ними дружини не стежать, вони обов’язково обманюють?

— Що за нісенітницю ти несеш, Наталко, — Олексій навіть образився, почувши таке. – Порівняла теж! Де чоловік, а де жінка. Чоловік — він за своєю природою, чесний і порядний. І контролю не потребує. На відміну від жінки.

— Тобто жінки не надійні?

— Жінок можна зрозуміти, — відповів Олексій. — Це слабкі, безвільні істоти. Тому й доводиться вживати заходів.

— Слідкувати постійно за своєю дружиною?

– Контролювати! – eточнив Олексій.

— Виходить, що я не обманюю тебе тільки тому, що ти постійно контролюєш мене?

— Звісно, ​​— відповів Олексій. Але трохи подумавши, додав. — Хоча треба визнати, що можливість твого обману не виключається навіть у цьому випадку. Але шансів обдурити в тебе вже менше, погодься? Бо ти знаєш, що тебе контролює твій чоловік.

А крім того, навіть якщо це станеться, то я одразу про це дізнаюся. Отже, виходить, що слідкувати за дружиною необхідно постійно.

– Тепер я зрозуміла, – сказала Наталка, – головне для тебе – це знизити ризик мого обману і, якщо такий все ж таки трапиться, дізнатися про це відразу.

– Саме так! По-перше, я не хочу тебе спокушувати, кохана. А бажання обдурити мене в тебе буде великим, якщо ти точно знатимеш, що я за тобою не спостерігаю. Так? Так. Але знаючи, що я тебе постійно контролюю, ти ще сто разів подумаєш, дурити мене чи ні.

І, по-друге, я не хочу бути довірливим простолюдом. І якщо таке станеться, то нехай, гаразд; але я відразу все дізнаюся. Тепер ти розумієш, що чоловікові контролювати дружину це природна необхідність?

— Ну, скажімо, — відповіла Наталка. – Тоді інше питання. А як тільки ти дізнаєшся, що я обманюю тебе, що зустрічаюся з іншим, що тоді?

— Не розумію твого питання, Наталко, — в голосі Олексія чулася тривога. — З якого дива тобі мене обманювати?

— Та ти сам сказав, що природа у нас у жінок така, — відповіла Наталка. — Не можемо ми не дурити. Адже ми — не чоловіки. Це вам, чоловікам, легко та просто стримувати себе. В нас такої сили немає.

— Я вірю, Наталко, що ти знайдеш сили так зі мною не чинити, — сказав Олексій.

— Добре, як знайду, — відповіла Наталка. – А якщо ні? Ну, ось уяви. Не знайшла я сили, і це сталося! Тоді що? Що робити будеш?

Олексій уявив, що це сталося, і йому стало дуже сумно.

— Я не розумію тебе, Наталя, ти чого хочеш від мене? — жалібно спитав він.

— Ну чого тут незрозумілого, — Наталка посміхнулася. — Ось уяви. Ти застукав мене з іншим. Далі що? Ми розлучимося цього ж дня? Ти підеш від мене? Зробиш щось із нами обома? Чи тільки зі мною зробиш, а його вибачиш? Чи, навпаки, вибачиш мені, а з ним зробиш? А якщо він виявиться сильнішим за тебе? А якщо це твій начальник?

Олексій мовчав, розгублено дивлячись на дружину.

— Ну, що ти мовчиш? – запитала Наталка. — Я ж маю знати, чим ризикую, якщо піду на обман.

— Я вірю, Наталко, — неквапом відповів Олексій, — що такого не буде. Ти знайдеш у собі сили і не піддасися швидкоплинним поривам душі, зумієш протистояти своїм бажанням і… і в нас все буде добре. Я вірю.

— Тьху ти, — розгнівалася Наталка. – Вірить він. Йдеться зараз не про те, віриш ти чи ні. Я ж кажу: «Якщо». Розумієш? Інакше який сенс у всьому твоєму стеженні.

— Сенс у тому, щоб… або дізнатися напевно, — нерішуче відповів Олексій, — або зменшити ризик обману.

— Ооооо, — не витримала і закричала Наталка, —  Ну ось довідався ти. Застукав нас. Не зуміла я протистояти своїм сильним бажанням. Далі що?

– Що далі?

– Так!

— Мені буде дуже боляче, Наталко.

— Розумію. І далі що?

— Я страждатиму. Можливо, навіть буду плакати.

— Ти вже дістав, — кричала Наталка. — Страждатиме він і плакатиме. До чого тут це? Жити як далі станеш? Один чи зі мною?

— З тобою, звісно, ​​— відповів Олексій.

— Ну, слабка Богу, — сказала Наталка. — Хоч щось зрозуміле від тебе почула. На розлучення не подаси, значить, і мене з дому не виженеш?

— На розлучення не подам і не вижену, але… Але мені буде дуже боляче, Наталя, — ще раз вирішив нагадати Олексій. — Боляче та прикро. Але я вірю, Наталко, що ти так не вчиниш. Ти знайдеш у собі сили.

— От тепер навіть не знаю, — розважливо відповіла Наталя. – Не знаю. Не впевнена, що знайду. Всяк може статися.

— А що мені робити?

– А що робити? — байдуже відповіла Наталка. — Роби, що маєш, і буде, що буде. Хто його знає, може, справді, знаючи, що ти стежиш за кожним моїм кроком, я ще сто разів подумаю і знайду в собі сили протистояти спокусі. Втім, навіть якщо й не подумаю сто разів, чи просто сил не знайду, то ти все одно у виграші залишишся.

– У якому виграші? — жалібно спитав Олексій.

— Ти дізнаєшся про це раніше за всіх, — відповіла Наталя, — і не будеш наївним простолюдом жити в незнанні. Тож, можеш спокійно й надалі продовжувати стежити за мною.

Пройшов місяць. Наталя вирішила серйозно поговорити з чоловіком.

— Олексію, що трапилося? – запитала Наталка. — Ти мене більше не любиш?

– Люблю, – слабким голосом відповів Олексій.

– Тоді чому припинив стеження за мною?

— А сенсу не бачу, — відповів Олексій.

– Як це? — здивувалася Наталка.— А зменшити ризик мого обману? А дізнатися про все першим? Чи все? Я тобі вже не цікава? Можу робити що хочу?

— Та ну тебе до дідька, Наталя, з твоїми ризиками, — відповів Олексій. — І що з того, що я перший дізнаюся? Якщо я все одно не зможу піти чи вигнати тебе. Тож… Роби ти, Наталко, що хочеш, і буде, що буде. Мені вже на все начхати.

— Ти знаєш, чогось відразу все бажання зникло. Ось коли ти стежив за мною, бажання було, а зараз ні. Розхотілося.

– Розхотілося? Чому цікаво?

— А перед ким намагатися, якщо ти все одно нічого цього не побачиш і не дізнаєшся?

— Хочеш сказати, що якщо я захочу, щоб ти обдурила мене, то мені слід відновити стеження за тобою?

– Ага, – відповіла Наталка.

Олексій замислився. Він зрозумів, що його дружина перехитрила, і тепер намагався зрозуміти, як вона це зробила.