Коли я вийшла на роботу після довгого сидіння вдома, наші стосунки із чоловіком дали помітну тріщину. Воно й зрозуміло, адже побут довелося вибудовувати наново. Раніше нашими двома синами та домашніми обов’язками займалася тільки я, а тут і Андрій змушений був упрягтися.

Але побут – це ще півбіди. З ним ми більш-менш розібралися. Головним каменем спотикання стало моє давнє захоплення, танці, які я закинула через нескінченні домашні турботи і турботи про дітей.

З дітьми завжди непросто, але мої у дошкільному віці ще й хворіли часто. Коля та Антон ходили в садок, але скоріше номінально. Три дні походять, потім два тижні хворіють.

Само собою, про роботу та хобі довелося забути. Бабусі могли підстрахувати лише у вихідні, оскільки вони самі ще працюють. Але коли хлопчаки пішли до школи, стало легше.

Я знову вийшла на роботу, а потім ще й на зумбу записалася. Щодо роботи чоловік не протестував, адже він і сам втомився поодинці тягнути на собі сімʼю. А ось мої танці йому дуже не сподобалися.

На його думку, заміжнім жінкам нема чого крутитися перед лівими мужиками. Я йому пояснювала, що в нашій групі одні дівчата. Та й ходжу я туди, щоб скинути напругу та підтягнути фігуру.

Але Андрія мої слова зовсім не переконали. Він продовжував капати на мізки, що в мене на першому місці має бути сім’я, а не танцюльки. Тому незабаром я покинула заняття, але ситуація в сім’ї від цього не покращилася.

Я стала зриватися на синах через дрібниці, після чого мучилася муками совісті. Вони ж зовсім не винні у моїх проблемах! Мені було дуже нудно від того, що розбавити рутину так і не вдалося.

Робота, звичайно, трохи відволікала від тужливих думок, але мені дуже не вистачало віддушини. При цьому чоловік упродовж років шлюбу від своїх захоплень не відмовився. Він так і продовжував щосуботи їздити з друзями грати в пейнтбол, і від цього мені ставало ще образливіше.

Якось колега, з якою ми сидимо за сусідніми столами, помітила мій пригнічений стан. Під час перерви я вивалила все, що в мене було на душі.

Тоді вона порадила мені звернутися до психолога, який їй свого часу допоміг розібратися зі страхами та комплексами. Я подумала, була не була, взяла заповітний номер у колеги та записалася на прийом.

Перші сеанси я ревіла в три струмки через те, що довгий час жила виключно інтересами сім’ї. А коли спробувала зробити маленький ковток свободи, мене одразу його позбавили.

Мені було соромно за свої сльози, але психолог заспокоїв, що це є абсолютно нормальна реакція. Почуттям потрібен вихід. Тим більше, у мене стільки всього нагромадилося.

Завдяки фахівцю я зрозуміла, що мати хобі, навіть коли в тебе сім’я, зовсім не соромно. Кожен має мати особистий простір, свої інтереси. І сім’я від цього лише виграє.

Психолог казав, що я перестану зриватися, нудьгувати. Діти бачитимуть задоволену життям маму, а не вічно колючого і звіра, що шипить. Чоловікові також стане легше без моїх закидів, які є частими супутниками нереалізованості.

А ще за місяць, що я ходжу до психолога, я навчилася відстоювати свої межі, стала впевненішою у собі. Я перестала боятися відстоювати свої інтереси перед чоловіком.

Спочатку було складно змусити Андрія зважати на мої бажання. Він продовжував наполягати, що мені треба думати про важливіші речі, ніж танці.

Заодно Андрій намагався відмовити мене від відвідування психологів. Бурчав, що з вини “цих шарлатанів розпався не один шлюб”. Але я змогла наполягти на своєму.

До чоловіка, хоч і не відразу, але дійшло, що я не збираюся наставляти йому роги та забивати на дітей. Мені просто потрібний періодичний відпочинок за межами сім’ї. Для мене зумба як для нього пейнтбол. Без цього я так і залишусь смиканою шипучкою.

Саме моє вічне невдоволення може призвести до розлучення, а не візити до психолога, як вважав Андрій. Не всі такі фахівці є недоучками, які прочитають одну тоненьку книжечку і вважають себе великими знавцями людських душ.

Лише треба ходити до перевірених психологів, тоді буде толк. Зараз наші стосунки з Андрієм почали потихеньку налагоджуватися, хоч поки що і є над чим працювати. Він досі не може звикнути до мого нового характеру.

Ні-ні та й ляпне, що я стала надто самостійною. А як він хотів? Я вже не маленька, щоби весь час питати його дозволу. Це раніше я брикала, але потім все одно йшла на поводу у чоловіка. А зараз лавочка прикрилася, і йому настав час це остаточно прийняти.

До речі, я так і продовжую відвідувати цього психолога, оскільки в мене залишилася маса не опрацьованих проблем. Але головне, що ефект уже є. Отже, далі буде ще краще.

Зараз я хочу умовити Андрія записатися до того ж фахівця. Мені здається, у нього зайва тяга до контролю всього і вся. Може, є ще щось, але про це може сказати тільки фахівець. Сподіваюся, що мені вдасться переконати чоловіка у необхідності цих сеансів.