Я сама з небагатодітної родини, але мріяла мати багато братиків та сестричок. Мама мені казала, що коли виростеш, народиш стільки, скільки захочеш. Яка іронія була з її боку!

Я виросла – мені 32 роки. Моїй доньці 3,5 роки, я вісім місяців тому вийшла з декретної відпустки і зажила, нарешті, тим життям, яке в мене було до вагітності.

Звичайно, з деякими нюансами типу садка та щоденного перегляду мультфільмів увечері, але, головне, я вийшла у соціум та приступила до улюбленої роботи!

Материнство далося мені нелегко. Я не була готова до безсонних ночей, безперервного дитячого крику і примх, до режиму дня, підлаштованого під ритм життя доньки, але не мене.

Ми з донечкою пережили всю красу дитинства. Загалом програма була насиченою.

А найголовніше – без сторонніх учасників та без спілкування з дорослими людьми, як це було раніше. Подруги відвідували мене рідко, мама теж – всі працюють і особливо не горять бажанням присвячувати свій вільний час жінці з малюком, що вічно кричить.

Я за натурою сова. Я звикла вранці спати, а ввечері та вночі активно щось робити. Але з дитиною це нікуди не годиться. Мені довелося зламати себе повністю. До трьох років використовувала каву як енергетик, щоби протриматися якось весь день. Зараз я згадую все пережите і мимоволі сіпається око.

Мій чоловік працює у великій фірмі керівником логістичного відділу. Він завжди був зайнятий, навіть коли він удома, йому дзвонить шеф, і вони вирішують робочі моменти.

З донькою чоловік особливо не сидів. На вихідних вважав за краще висипатися та відпочивати з друзями. Я на нього не нарікаю, адже він добре нас забезпечував. Для того, щоб добре працювати – треба якісно відпочивати. Просто в мене зовсім не було підтримки у догляді за дитиною.

Якщо раніше, до народження першої дитини, я мріяла про трьох карапузів, то тепер я для себе твердо вирішила: одна дочка – більш ніж достатньо.

Більше я не хочу народжувати: мені потрібно займатися своїм життям, проживати його, а не розчинятися у дітях. Я не з тих мам, які живуть своїми дітьми. Я люблю себе і хочу реалізувати свої мрії побудувати успішну кар’єру. Але чоловік не підтримує мої бажання.

Я можу зрозуміти його. По-перше, він не сидів із новонародженим і не проживав безсонні нервові ночі. Він не відчув на власній шкурі, наскільки складно підняти на ноги маленьку безпорадну людину.

По-друге, ми до весілля з ним домовлялися про велику сімʼю та будинок з повним достатком. Він свою обіцянку виконав, а от я даю задню.

Я розумію, що певною мірою підставляю його, адже він розраховував на трьох дітей, не менше. І я мала бути до цього готова, але на практиці ж виявилося все зовсім інакше.

Нас у сім’ї було двоє: я та брат. Я – молодша, тож мені не доводилося возитися з малюками. Брат ще не одружений і навряд чи найближчим часом матиме сім’ю. Тож я навіть із племінниками не няньчилась.

Коли Іринці було 2 роки, чоловік сказав, що вже давно час народжувати другу дитину, а то так упустимо найкращий час для пологів. Чим старша жінка, тим важче минає вагітність: організм не молодіє.

Я тоді сказала йому, що встигнемо ще. Він не знає, що я п’ю протизаплідні. Точніше, не знав донедавна.

У чоловіка зламалася машина, і він попросив мою на пару днів. Коли він поліз за ключами, то виявив таблеткию. Мені було так соромно та незручно, але довелося набратися сміливості та поговорити з чоловіком про нашу сімʼю.

Я пояснила, наскільки мені було важко впоратися з першою донечкою. Я безмірно люблю Іринку і вдячна долі за такий подарунок! Але знову пережити той жах, з яким доводиться стикатися кожній мамі, я не хочу.

Чоловік холодно подивився на мене і запитав: “А як інші справляються з дітьми? Ти що, якась золота жінка, чи що?!”

Наші відносини загострилися до краю.Три дні чоловік не ночував удома, а потім прийшов і з порога заявив: або я народжую йому “нормальне” потомство, або ми розлучаємося.

Мені дуже складно зараз психологічно. Я не хочу розлучатися з чоловіком, але й чудово розумію, що якщо зважусь на другу дитину, що мої нерви просто не витримають. А сама я стану нещасною жінкою, яка зробить нещасними своїх дітей.