Все сталося вже багато років тому. В молодості я була дуже спритною та не посидючою дівчиною, завжди мене вабила небезпека та екстрим. Звісно батьки одразу намагалися мене вберегти будь-якими способами, тому одразу встановити мені хоч кордони на кшталт ніяких стрибків з парашутом, альпінізму чи високої швидкості.

Однак швидкість манила мене найбільше. Я довго збирала гроші, й коли мені нарешті стукнуло 21,  придбала такий омріяний тоді мотоцикл. Стала таким собі “байкером на мінімалках”. Спочатку все було чудово, кілька місяців я не могла натішитися, цей двоколісний звір став моїм основним видом транспорту, завжди ми з ним були разом.

Та якось одного зимового вечора різко похолоднішало й дороги замерзли. Їхала я додому, й не змогла впоратися з кермування через ожеледицю, як результат – потрапила з численними травмами до лікарні.

Передали мене одразу до лікаря. Був там на нічній зміні один, молодий, красивий. Всі мотоциклісти його були. При чому, цей лікар полюбляв називати мотоциклістів пазлами,  бо завжди багато травм у нас, й доводиться як пазл складати. Улюбленою його фразою було: “Тааакс, цей на тисячу деталей потягне”.

От починає він мені кістки вправляти, дивиться прямо в очі й каже:

– Якщо не пікнеш – одружуся.

Я ні пари з уст, а він одружився. Разом вже більше ніж 15 років, й завжди, коли йому кажуть, що в нього красива дружина, він з посмішкою відповідає:

– Подобається? Сам зібрав.