Моя дочка Віра, здається, збожеволіла. Ну не буде адекватна жінка ні з того ні з сього роздумувати про розлучення і тим більше про те, як залишити дітей із чоловіком.

Хоча зять у нас, можна сказати, золотий – чи не всю зарплату віддає Вірі, ніяк її не ображає, не дає тягати їй тяжкості, у хаті все відремонтував, завжди по дому допомагає. Так таких чоловіків, як кажуть, цуценятами розбирають!

Віра ж незадоволена, що він сміття викидає лише після нагадування. Та й з їхніми дітьми він до ладу не займається. Вибачте, у всіх свої недоліки. І забути про сміття – це справжня нісенітниця.

А діти? Так, так склалося, що виховання потомства в основному лягає на жіночі плечі, і нікуди від цього не подітися. До того ж зять працює набагато більше, ніж Віра.

Тому, на мій погляд, цілком справедливо, що саме моя дочка частіше проводить час із онуком та онукою, робить з ними уроки. Але її, бачите, вже нудить від такого стану справ.

– Кожен день одне й теж! Сім’ю сніданком нагодуй, дітей до школи відведи, відпрацюй вісім годин, уроки перевір, вечерю приготуй. Як же мене нудить від цього! Їй Богу, подам на розлучення, а дітей із Пашею залишу. Нехай сам із ними порається.

Приблизно в такому ключі мовить Віра, коли приїжджає до нас із чоловіком. А в останні три місяці вона буває у нас дуже часто – щосуботи. Навіть із ночівлею поривалася залишитися.

Але я їй не даю цього робити – нехай не дурить і, якщо її щось не влаштовує, обговорює проблему зі своїм Пашею. У її випадку все можна вирішити без проблем. Для дітей можна найняти репетитора, який допомагатиме їм із домашніми завданнями.

Коли немає часу чи бажання готувати, можна купити щось у кулінарії. Благо у Віри з Пашею грошей вистачає. Та й зять, я впевнена, не буде проти полегшити побут моєї доньки.

Але її такий варіант не влаштовує, оскільки метушні від цього не стане менше. За словами Віри, її завжди смикають то діти, то чоловік, через що вона зовсім не має часу на себе.

– Мені катастрофічно не вистачає особистого часу. Вічно всім щось від мене треба! У підсумку досі не можу прочитати книги, які купила ще дев’ять років тому та вивчити французьку, як я мріяла. Не можу більше!

На мою думку, донечка відверто зажерлася. Щодо вільного часу, знову ж таки, могла б поговорити з чоловіком та онуками, попросити не чіпати її, наприклад, дві години увечері.

Онукові вісім років, а внучці – дев’ять. У цьому віці діти вже багато чого розуміють. Про зятя й говорити нема чого. І взагалі, навіщо дочка створювала сім’ю, народжувала дітей, якщо вони її так дратують?

Віра щоразу відповідає, що за Пашу вийшла заміж по дурості, оскільки він їй “заморочив голову гарними промовами”, а дітей народила, піддавшись на його вмовляння.

Загалом Віра тільки й робить, що шукає винних. Можна подумати, що її силоміць тягли до РАЦСу, а потім і до пологового будинку. Вкрай незріла позиція, як мені здається.

І ось тепер дочка будує плани, як виселить квартирантів зі своєї однушки, яка їй дісталася від бабусі, і житиме там в своє задоволення після розлучення.

– Ось розлучуся з Пашкою, повернуся до своєї квартирки і, нарешті, зітхну вільно! Ніякого мамкання, готувати треба буде тільки на себе. Для дітей стану недільною мамою.

Вірі навіть на думку не спадає, що її син і донька будуть скучати, адже вони сильно прив’язані до неї, і спілкування раз на тиждень їм буде явно недостатньо.

Але моя дочка зараз шкодує лише себе. Ах, їй, бідолашній, свободи не вистачає. Дуже шкодую, що свого часу вмовила свою матір заповідати квартиру саме Вірі.

От було б їй нікуди йти, окрім як до нас із чоловіком, і вона б, як мила, по-нормальному розрулювала ситуацію у своїй сімʼї, а не мріяла про розлучення. Мені поки що вдається втримати Віру від такого необачного кроку.

Однак я бачу, що з кожним разом її настрій стає все рішучішим. Доньці вже начхати, що оточуючі вважатимуть її зозулею, і що їй доведеться платити аліменти.

Аліменти – не така велика плата за свободу. А люди завжди знайдуть, до чого причепитися. І що тепер? Мені назавжди забути про свої інтереси, аби ніхто про мене погано не подумав? Ну ні. Мені мої нерви дорожчі за чиюсь думку.

Я не можу зрозуміти, чому Віра розчарувалася у сімейному житті. Раніше ні на що не скаржилася. Навпаки, співала дифірамби своєму Паші і з палаючими очима розповідала про успіхи онуків.

Адже не розуміє доньку, що у разі розлучення шляху назад не буде. Ось насититься вона свободою, а потім зрозуміє, як їй бракує сім’ї. Діти, можливо, вибачать свою блудну матір, а от Паша навряд чи – і буде праввий.

Тим часом Віра вже попросила мешканців звільнити свою квартиру. Це означає лише одне – розпад її сім’ї неминучий. Що ж, сама розхльобуватиме наслідки свого відверто ідіотського вчинку. Моя справа – попередити.