Людей, які труться в благодійності, вистачає. Тут і любителі поживитись на чужому горі часто крутяться. Людей порядних та добрих менше, у цій нездоровій атмосфері складно затриматись надовго.

Я розуміла: не йти ж по квартирах, питаючи про дохід і пропонуючи допомогу. Потрібно знайти цих людей. У соцзахисті мені дали координати одного місцевого фонду, там мою ідею вислухали з ентузіазмом. Ошатні сукні, щоб дівчаткам було, у що вбратися? Звичайно, треба, ось перша адреса.

Я привезла свою першу сукню сама, мати вийшла без дівчинки, глянула в пакет, буркнула “дякую” і втекла додому, навіть не посміхнувшись. А я сподівалася, побачу, як приміряє. Або хоч смс напишуть, фото скинуть.

Другу сукню я доставила на плічках, у прозорому чохлі. Друга мама теж не запросила навіть на чай, мовчки взяла плічку, навіть не запропонувала їх повернути.

Третя обурилася, що сукня не брендова, а кустарщина, довгу бирку шукала. О

Четверта взагалі мовчала.

– Та ви хоч би скажіть, сподобалося чи ні? Невже навіть не подивитесь?

Та для чого мені ці ганчірки, краще б грошима віддала, якщо така добра. Мене фонд змушує брати, беру, інакше й грошей не даватимуть. Але моя черга підійшла, я чекала суму на карту, а ти мені це барахло суєш, доведеться це через інтернет продавати.

От тепер і думаю, чи то я наївна така, чи фонд не потрудився розібратися, кому справді потрібна сукня… А потім пояснили: хтось забрав належну сім’ї виплату, замінивши моєю сукнею. Втемну мене використовували, бридко так.