Галина не змогла увійти до квартири. Ключ, яким вона намагалася відчинити двері, не підходив до замку.

«Нічого не розумію, — подумала вона, — двері ті самі, а замок інший. Дивно».

Галина натиснула кнопку дзвінка. Валерій відкрив не відразу і їй довелося дзвонити ще кілька разів.

– Чому не відкриваєш? — спитала вона. – І навіщо ти змінив замок?

— Я прочитав твоє листування, Галя, — відповів Валеріій. – І зрозумів, що ти мені зраджуєш.

— Ти заліз у мій комп’ютер?

– Зазирнув! – уточнив Валерій. – Не заліз. Тому що він був відкритий.

– Все ясно. Я забула закрити комп’ютер, коли йшла на роботу, а ти скористався.

— Я просто хотів…

— Це називається «заліз».

– Ні. Зазирнув. Тому що ти поки що моя дружина. Була принаймні. І я мав право знати. І добре, що зазирнув. А то так і залишався б у невіданні. Тепер я знаю все, Галино. Ти мені зраджуєш. Тебе, мабуть, цікавить, чому я так спокійно це говорю?

– Ні. Мене це вже не цікавить.

– А даремно. Даремно, Галино, тебе це не цікавить. Ти знаєш, щойно я дізнався про твої стосунки з іншим чоловіком, мене охопив сказ.

– Сподіваюся, ніхто не постраждав?

— Ти смілива жінка, Галино. У тому сенсі, що… ти навіть зараз упевнено розмовляєш зі мною. Я не помічаю в тобі якогось хвилювання. Страху не бачу. І це вірно. Але тільки знай, що бажання помститися тобі за зраду з’явилося відразу. І так, ніхто не постраждав. Бо постраждав не хтось, а… Постраждали твої речі, Галино.

— Ти, як завжди, зганяв свою злість на моїх речах?

– Можна і так сказати. Але не тільки це, а ще…

— Що цього разу ти зламав чи зіпсував? — спитала Галина. — Мабуть, у сказі ти розбив і мій комп’ютер?

– Як ти здогадалась? — радісно вигукнув Валерій. – Комп’ютер я розбив першим. Але не сподівайся, що таким чином я знищив докази твоєї провини. Насамперед я скачав з нього всю необхідну інформацію. Твоє листування у мене. Воно буде пред’явлене ​​до суду. Під час розлучення.

Шкода, Галино, дуже шкода, що ми не маємо з тобою дітей. Цей запис дозволив би мені забрати їх у тебе. Скажи чесно, Галино, ти, мабуть, сподівалася, що я не здогадаюся завантажити ваше листування? Так? Думала, що розіб’ю комп’ютер і все? І тим самим власноруч знищу докази?

– Маленька надія була.

– На жаль. Ти, Галино, хоч і хитра, але… Наївна жінка. А таких треба карати.

— Цікаво, що ще постраждало від спалаху твого гніву та сильного бажання помститися? Думаю, що одним комп’ютером не обійшлося?

— Я порізав ножицями твій одяг.

— Теж не здивував. Таке вже було.

— Ні, Галино, — вигукнув Валерій. – Такого ще не було. Цього разу я розрізав і розірвав на шматки весь твій одяг. У буквальному значенні. Крім того…

Валерій відчув, що надто розхвилювався і зробив невелику паузу. Щоб заспокоїтись.

— Уся твоя косметика теж зіпсована, — продовжив він спокійним голосом. — А квіти, які ти так любиш, я викинув. І ще! Твої книги, Галино.

Він знову витримав паузу.

— Я спалив їх. Так, Галино, так. Не викинув, не порвав, а спалив. Розвів багаття і спалив. Бачила б ти, з якою насолодою я це робив.

– Я уявляю.

Валерій помітив, як Галина зблідла, і деякий час просто мовчки спостерігав за нею. На його обличчі сяяла блаженна посмішка.

– Що скажеш? — Валерій продовжив розмову. — Як тепер ти почуваєшся? Бачу, що не дуже добре. Уявляєш, як мені було? Коли я прочитав про тебе і цього чоловіка. А я ще не все сказав, Галино. Ні, не все. Я зробив ще щось. Я зрадив тобі. Так, Галино, так! І це перше, з чого я почав.

Я викликав по телефону одну з… Загалом, ти розумієш. І ти знаєш, мені полегшало. Ми з тобою розлучаємося, Галино. А зараз ти можеш іти. Якби оренда квартири була оформлена на тебе, пішов би я. А так… Більше тобі тут нема чого робити. Тобі навіть не треба нічого збирати. Усі твої речі я зіпсував.

Втім. Якщо хочеш, можеш забрати те, що залишилося. Мені ж легше. Не треба буде виносити все це на смітник.

— Ну, то я пішла, — спокійно відповіла Галина.

— Сказати щось на прощання не хочеш?

– Що сказати?

– Що-небудь. На своє виправдання, наприклад. Пояснити не хочеш, чому ти так вчинила? Може, я зрозумів би. І пробачив.

— Виправдовуватись не хочу. Навіщо? А ось сказати… Ти казав про дітей. Що б відібрав у мене їх.

– На суді. Відібрав би. Тому твоє щастя, що у нас їх немає.

– Ти правий. Це справді добре, що у нас немає дітей. Але не тому, що ти їх відібрав би. А тому, що від такого, як ти, краще їх не мати.

– Це чому ж? Тому що твій чоловік не пробачив зради і вчинив, як справжній чоловік?

— Яка зрада, Валерій? Про що ти?

— Ну, ти нахабна. Тобі хочеться, щоб тебе обличчям тицьнули? Так? Інакше ти не заспокоїшся?

Галина у відповідь мовчки посміхнулася.

– Гаразд. Якщо ти наполягаєш.

Валерій дістав телефон і знайшов скачене листування.

– На, читай.

— Ні. Якщо вирішив мене обличчям тицяти, то сам читай. Вголос.

— Нехай так, — погодився Валерій. – Це навіть краще.

Він почав читати. З виразом. Але незабаром йому стало не до цього і він читав уже без жодного виразу. Бо з прочитаного ставало зрозуміло, що Галина йому не зраджувала.

Галина просто спілкувалася з якоюсь жінкою. А ця жінка розповідала Галині історію про чоловіка, який обманював свою дружину різними хитрими способами і при цьому мав нахабство дорікати своїй дружині за невірність.

— Як це я так, Галино? — тихо спитав Валерій, коли закінчив читання.

— Спробую пояснити, — відповіла Галина. — Ти вліз у чужий комп’ютер. Розумів, що чиниш поганий вчинок, і тому дуже хвилювався. Хвилювання не дозволило тобі бути уважним під час читання. Тому ти побачив у листуванні те, що хотів побачити. Ну а що було далі, ти знаєш.

Перший варіант кінцівки.

— Я сподіваюся, Галино, що ти мене зрозумієш і вибачиш. – сказав Валерій.

– Звичайно! — радісно вигукнула Галина. — Саме так я й зроблю. Зрозумію і пробачу. Приготую тобі смачну вечерю. А потім ми підемо в ліжко. Попрацюємо над тим, щоб якнайшвидше стати щасливими батьками. І на моєму місці кожна жінка повинна чинити тільки так! Тільки так! Розуміти чоловіка і прощати йому все, хіба ж це не святий обов’язок кожної люблячої жінки?

– Господи, Галино. Який я щасливий, що в мене така розумна та добра дружина. Тепер я бачу, що ти по-справжньому любиш мене. Ти подаруєш мені на Новий Рік хлопчика? Ми виростимо з нього справжнього чоловіка! Він буде таким розумним, як я.

Валерій поліз до дружини обійматися, але вона відштовхнула його.

— Та ти пішов, — грубо відповіла Галина. — Ти настільки отупів, що вже жартів не розумієш?

— Та як же це, Галино?!

— Та ось отак. Легко і просто. А як ти хотів? Ти у мене дітей на суді відібрати мріяв, казав, що добре, що їх немає, а я тебе прощати буду? Сина тобі дарувати? Виховувати з нього справжнього чоловіка? Та на кого ти і мені, і йому здався такий заповзятливий?

І Галина пішла, голосно грюкнувши дверима.

А незабаром Валерія виселили із квартири. Через те, що він порушив договір оренди. Він не мав права міняти у дверях замки.

— То це вона мене здала?

— Не здала, а проявила громадянську свідомість. До того ж я чула, що ви розлучаєтеся? А квартиру я здавала сімейній парі.

— Ще нічого невідомо. Ми просто на якийсь час розлучилися.

— Думаєте, після того, як ви хотіли відібрати у неї через суд дітей, вона вам прбачить?

— Я певен, що пробачить. А звідки вам відомо, що я хотів відібрати в неї дітей?

— Здогадайтесь із трьох разів.

Валерій замислився. Нічого путнього йому на думку не спадало.

– Гаразд, – сказала господиня квартири. – Не напружуйтесь. Вам це не йде.

— Виганяючи мене, ви втрачаєте надійного квартиранта.

— Нічого я не втрачаю. Замість вас тут житиме Галина. Вона надійніша.