Якоюсь частиною свого дорослого мозку я навіть можу зрозуміти маму та її нелюбов до мене. Мама ненавиділа мене: не виправдала надій. Та ще й залишилася нагадуванням про власний ганебний провал. І в пологовому будинку не залишиш, і батькові не сплавиш.

Мене просто не помічали. Старших у сім’ї любили, вкладалися в них і вислуховували, мені коротко сказали:

– Будуть через тебе проблеми, отримаєш, справляйся сама.

І маленька дівчинка справлялася. Звідки їй знати, що в інших дітей все інакше?

Я почала помічати різницю, звісно. Спочатку звернула увагу, які подарунки отримують мої брат із сестрою на новий рік та інші свята, мені взагалі нічого не дарували. Потім я зрозуміла: на день народження імениннику багато чого дарують. Я чекала на свій день народження, але він проходив, як звичайний день, я не отримувала навіть повітряної кульки.

Мама відмахувалась: мовляв, у серпні народилася, гроші потрібні, щоб старших до школи зібрати. Я не розуміла, чому протягом року не можна було відкласти грошей хоч на цукерки?

Але в ті роки мене часто кликали на дні народження друзі з двору і потім із класу. Мама купувала подарунки навіть для них, для мене ніколи. А я мріяла, що в мене теж буде свято, до мене прийдуть подружки, ошатні та з подарунками. Після першого класу я змогла здійснити мрію.

Сказала мамі:

– У мене день народження післязавтра, я хочу покликати у гості друзів.

– Ще чого, нема в мене грошей усіх годувати! І надарують тобі купу марного барахла, що там гарного буде?

Але я хотіла хоча б раз побути героїнею казки.

Тож вирішила діяти: покликала друзів на той час, що мати буде на роботі. Вночі потай витягла з комори малинове варення, що передала бабуся, щоби не вводити маму в зайві витрати і намазала його на хліб. Сховала бутерброди подалі і почала чекати друзів.

Вони прийшли і слова не сказали з приводу дивного частування. Надарували мені дитячих книжок та журналів, ми дуріли і веселилися, доки не прийшла з роботи мама. Вона відразу почала кричати, вигнала всіх і пообіцяла наскаржитися їхнім батькам. А потім лупила мене цими журналами так, що й досі пам’ятаю.

Тоді я не зрозуміла, за варення мені дісталося чи за булку. Зараз знаю, що мамі не хотілося виглядати погано в очах чужих людей. Але чомусь її не бентежили мої очі, я-то їй була не чужа.