— Життя прекрасне, Яна, — сказав Іван. — У нашому розпорядженні ще як мінімум два щасливі дні. А може, й більше.

— А ти певен, що нам ніхто ці дні не зіпсує? — весело спитала Яна.

– Хто? — щиро здивувався Ігор.

– Дружина твоя!

— Так вона ще у відрядженні.

Ігор і подумати не міг, що Яна анітрохи не боялася його дружини. І мріяла, щоб та все швидше дізналася. Яна любила Ігора і мріяла вийти за нього заміж. Щоб мрія стала реальністю, Яна була готова на все.

— А якщо твоя дружина завчасно повернеться? – лукаво цікавилася Яна. – Раптом. Візьме і зараз прийде. Не боїшся?

— Несподівано моя дружина не повернеться. Вона завжди попереджає про своє повернення.

— Навіщо їй тебе попереджати? – посміхалася Яна.

— Звичка в неї така. І за весь час, що ми разом, жодного разу такого не було, щоб вона не попередила про своє повернення наперед. І цього разу буде те саме. Як мінімум, за два дні вона обов’язково зателефонує.

У цей час телефон Ігора повідомив про вхідний виклик.

— Дружина, — багатозначно сказав Ігор, беручи трубку. – Тільки згадав про неї. Так, кохана. Коли повертаєшся? Через три дні. Чудово. А я так за тобою скучив. Я тебе обов’язково зустріну. Ні, слухати нічого не хочу. Я тебе зустріну. Надішли мені номер рейсу.

Що зробити до твого приїзду? Звільнити від речей шафу у спальні? І сфотографувати? Прямо зараз? А навіщо? Ах, сюрприз. Гаразд. Зроблю, як ти сказала. Зараз звільню від речей та надішлю знімки.

Ігор відключив телефон і подивився на Яну.

– Ну? Що я казав? – радісно сказав він. – Все в порядку. У нас попереду три щасливі дні.

«Шкода, — подумала Яна. — Сподіватимуся, що вона його вводить в оману. А насправді візьме і повернеться раніше».

— Давай, зараз швиденько всі речі викидай із шафи на ліжко, — сказав Ігор. — Вірі навіщось треба її сфотографувати. Напевно, вирішила купити нову, а цю продати.

Яна швидко звільнила шафу від речей. Ігор зробив кілька знімків і надіслав їх дружині.

– Робота зроблена! – радісно сказав він. – Можна відпочити. Стрибай до мене.

У цей час вони почули звук дверей, що відкриваються.

“Дружина! — радісно подумала Яна. — Всесвіт почув мене і відгукнувся!»

Яна вдала, що злякалася.

– Хто це? — тихо прошепотіла вона.

— Поняття не маю, — тихо відповів Ігор, який був наляканий всерйоз.

– Що робити? – тривожним голосом шепотіла Яна.

– У шафу, – зашепотів Ігор, – швидко.

«Будь ласка, — радісно подумала Яна. — Можна й у шафу. Із великим задоволенням. Тільки коли твоя дружина увійде до спальні, я зроблю все, щоб вона мене виявила».

На Яні в цей момент нічого не було. Але вона особливо з цього приводу не переймалася. І в такому вигляді спокійно залізла до шафи.

«Так навіть краще, — думала вона. — У всякому разі, у його дружини не залишиться жодних сумнівів щодо того, що тут відбувалося».

Ігор замкнув двері шафи, ключ сховав у кишеню і вийшов до передпокою.

– Мама?! – здивовано вигукнув він.

«Це не дружина? — з жахом подумала Яна. – Мама? Цього мені тільки не вистачало. Одна річ — його дружина. І зовсім інше – його мама. Таке вона мені точно не пробачить. А сваритись із майбутньою свекрухою я не хочу. Доведеться сидіти тихо».

– Ти? — продовжував голосно дивуватися Ігор. — А я на тебе не чекав.

Ігор не знав, що перед своїм від’їздом Віра зустрічалася з Марією Іванівною по одній важливій справі та віддала їй ключі від квартири.

— Я спеціально просила Віру нічого тобі не казати, — відповіла Марія Іванівна.

— Не казати що?

— Що привезу сьогодні вам нову шафу до спальні. Не хотіла тебе відволікати від важливих справ такою дурницею.

«Ну просто супер, — подумала Яна. — А стару шафу куди?»

— Навіщо нам нома шафа, мамо? — мало не плачучи, закричав Ігор. — У нас чудова шафа.

– Не говори дурниць. У вас стара. А я придбала вам нову. Ми з Вірою все обговорили ще до її від’їзду.

— Як обговорили, мамо? І зі мною не порадились?

— От тільки з тобою нам і не вистачало радитись. Розумієш, що кажеш? І взагалі, чого ти так розхвилювався?

— Я розхвилювався, бо за моєю спиною коїться, бозна-що.

— Припини молоти нісенітницю. А то я всерйоз подумаю, що ти сильно подурів з того часу, як ми востаннє бачилися.

– Але, мамо!

— Це не так для тебе, як для твоєї дружини. Ми вже давно з нею домовилися щодо нової шафи. Я ще на Новий рік збиралася подарувати її. Не вийшло.

— То зараз весна, мамо, березень! — радісно закричав Ігор. – Весна!

– І що?

— То може відкладемо. До наступного Нового року?

Марія Іванівна з цікавістю подивилася на сина.

– Зараз вантажники прийдуть, – сказала вона.

– Які вантажники?

— Вони стару шафу заберуть, а на її місце нову поставлять.

– Як заберуть стару? Куди заберуть? Навіщо?

– Ти речі звідти вийняв? — спитала Марія Іванівна. — Віра мала тобі подзвонити.

— Вийняв, — злякано відповів Ігор.

– Вона її своїй подрузі подарувала.

— Подрузі подарувала? Не порадившись зі мною? А може вона мені теж потрібна?

– Тобі? — здивувалася Марія Іванівна. — Потрібна стара шафа?

У цей час на телефон Марії Іванівни хтось зателефонував.

– Твоя дружина, – сказала Марія Іванівна, показуючи на телефон. — Сто років житиме. Так, Вірочка. Все в порядку. Ігор шафу від речей звільнив. А подруга напевно її візьме? Ах, ти вже знімку їй вислала. Він їй сподобався? Ну тоді все добре. А то Ігор каже, що йому ця шафа теж дуже потрібна. Що йому передати? Зрозуміло. Так йому передам.

Марія Іванівна вимкнула телефон і подивилася на сина.

— Можеш не казати, — поспішив сказати Ігор. – Я все чув.

У квартиру увійшли вантажники. Марія Іванівна показала їм шафу, і вони понесли її з квартири.

– А куди ви її? — жалібно спитав Ігор.

— За місто, — відповів один із вантажників. – Ключі від дверей давайте.

— Навіть не знаю і де вони, — схвильовано відповів Ігор. — Ви спускайтесь поки що. А я, як знайду, принесу.

Марія Іванівна спочатку з цікавістю подивилася на сина, а потім перевела погляд на шафу.

– Тобі допомогти знайти ключ? — спитала вона.

– Я сам! — нервово відповів Ігор.

Ігор став вдавати, що шукає ключ. Той самий, що лежав у нього в кишені.

— Ось він, — радісно закричав Ігор, непомітно вийнявши ключ із кишені і вдавши, що знайшов його. — Мамо, ти почекай, я зараз спущусь і віддам його, гаразд.

Але в цей час вантажники принесли нову шафу.

– Дай сюди, – Марія Іванівна рішуче вихопила ключ із рук сина. – Сама віднесу. А ти нову шафу приймай.

Марія Іванівна вийшла з квартири, а Ігор став керувати встановленням шафи.

Зробивши свою роботу, вантажники пішли. Ігор закрив квартиру і теж спустився вниз. Вийшов із під’їзду.

– А де всі? — спитав він, озираючись на всі боки і не бачачи машини, в яку завантажили шафу з Яною.

— Поїхали вже, — сказала Марія Іванівна.

– А ключ?

– А ключ у мене. Він не знадобився.

– Як не знадобився?

– Віра щойно дзвонила і сказала, що подруга відмовилася від шафи.

— Як же це? — схвильовано вигукнув Ігор. — А куди повезли шафу?

— На утилізацію, — відповіла Марія Іванівна.

Тільки коли шафу привезли на місце і почали вивантажувати, зрозуміли, що всередині хтось є. Яна не могла більше перебувати в такому стані і почала кричати, щоб її випустили.

Зламавши двері шафи, вантажники випустили Яну на волю.

«Всесвіт любить мене, – подумала Яна. — Він точно дав зрозуміти, що від Ігора краще триматися подалі».

І приблизно в цей час до Яни підійшла Марія Іванівна. Ігор все їй розповів. Вона наказала синові йти додому, а сама взяла таксі і помчала за вантажною машиною.

Приїхала якраз вчасно. Яна тільки-но вийшла з шафи і злякано оглядалася на всі боки.

– Де я? – запитала Яна.

— На полігоні із утилізації великогабаритного сміття, — відповіла Марія Іванівна.

Вона простягла Яні пакет із її одягом.

– Дякую.

— Наступного разу тебе відвезуть набагато далі, — сказала Марія Іванівна. – Зрозуміла мене?

– Зрозуміла, – відповіла Яна. — Наступного разу не буде. Обіцяю. Всесвіт зі мною сьогодні дуже серйозно поговорив. І я все добре зрозуміла.