Ще з дитинства я уявляла, як житиму в замку і буду принцесою. Та мрії швидко зникли, як тільки я подорослішала. Тоді я зрозуміла, що принців у цьому світі дуже мало, а й моєму селі тим паче.

Тож наступною моєю мрією стало просто жити, як принцеса, бути для свого чоловіка тією жінкою, якій хочеться подарувати увесь світ і навіть більше. Та щоб такого чоловіка знайти, потрібно було виглядати відповідно, та й шукати абсолютно не там, де я проживала. Тож я виїхала з сільської місцевості у пошуках свого принца. Тоді для мене визначальною рисою у стосунках були гроші, бо я розуміла, що на коханні далеко не заїдеш.

У мене була чітка стратегія, якої я дотримувалася, допоки одного дня не зустріла його. Він біг вулицею так швидко, напевно запізнювався на роботу, взагалі наче не бачив нічого навколо, так летів, що збив мене з ніг, і я просто полетіла на землю. Він зупинився, подав руку, почав перепрошувати, а коли наші погляди зустрілися, сталося щось таке, чого я досі ніколи не відчувала у своєму житті.

Ми кілька хвилин поговорили й він впросив мене піти з ним на каву, в якості вибачень. З того часу його образ не покидав моїх думок і я зрозуміла, що закохалася по самі вуха. Не могла думати ні про кого іншого, тоді мене не хвилювало, скільки він заробляє, та ким працює. А дарма…

Я так захопилася коханням, що й не зчулася, як ми заручилися і прийшов час знайомити мене з батьками. От саме в той момент мої рожеві окуляри впали з очей. Я приїхала в якесь богом забуте місце, до старої хатини, де жили його батьки. Після того дня я почувала себе дивно… з одного боку голова каже “тікай”, а серце не хоче відпускати його.

Голови, як можна було зрозуміти я не послухала, ми одружилися і всі мої сподівання стати принцесою зникли. Я залишилася попелюшкою, яка живе в кредит, зводить кінці з кінцями, зате у великій любові. Часом важко, але я не знаю, як би я жила без нього…