Маша обшукала всю квартиру. Перерила всі шафи та тумбочки у всіх кімнатах. Подивилася в туалеті та у ванній. Зазирнула в комори та на балкон.

– Немає його ніде і все тут! — сердито сказала Маша. — Вже скрізь подивилася.

Маша озирнулася на всі боки.

— Хіба на кухні подивитися, — сказала Маша. — Може, воно там?

Але й на кухні Маша не знайшла того, що шукала. Сіла вона за стіл і тяжко зітхнула.

– Куди я могла його покласти? — сама себе питала Маша. — Не уявляю. Всюди вже подивилася. Навіть на кухні у кожну чашку, у кожну миску та каструлю заглянула.

Маша побачила на столі цукорницю і зазирнула туди.

– Ніде немає, – сказала вона.

У цей час із роботи повернувся Іван.

– З ким ти розмовляєш? — спитав він, заходячи на кухню.

Маша з цікавістю подивилася на чоловіка.

«А раптом Іван узяв?» – подумала Маша.

– Ваня! – сказала Маша. — А тобі не траплялося на очі бабусине колечко?

– Яке колечко?

— Золоте колечко, — відповіла Маша, — із зеленим камінчиком. Бабусине.

— Не бачив я жодного кільця, — похмуро відповів Іван. — А чого ти його не носила, коли воно в тебе була?

«Якби він узяв, я б це зараз побачила, — подумала Маша. — Іван брехати не вміє. Значить, не брав».

Маша приречено зітхнула.

— Я його не носила, бо воно мені було завелике, — сказала Маша.

— А ти коли його востаннє бачила? — спитав Іван.

Маша замислилась.

— А ось десять років тому й бачила, — сказала Маша. – Незадовго до переїзду на цю квартиру. Воно в якійсь скриньці лежало. Або у коробці. Напевно, під час переїзду й загубилося.

— А чого зараз згадала? – здивувався Іван. – Чому не раніше?

— Я подумала, що в мене скоро день народження, а в тебе — відпустка. А колечко можна продати, і з’їздити кудись. Удвох. Тільки ти і я.

– А дітей куди? — спитав Іван.

– Твоїм привезли б, – відповіла Маша. — На пару тижнів.

– А діти не могли взяти?

— Оленку я питала, — відповіла Маша. — Говорить, що не брала. А Сашко ще маленький.

– Так, – погодився Іван. – Шкода, що ти це колечко не знайшла. А ти впевнена, що вистачило б на подорож удвох? Може, марно засмучуєшся?

— Адже воно золоте, — сказала Маша.

– І що? Йому, може, щонайбільше пару тисяч ціна.

— А там ще камінчик.

– Великий?

– Не дуже, – відповіла Маша.

— Ну ось і забудь,— сказав Іван,— щоб зайвий раз не засмучуватися. — Загубилося й добре. Адже жила якось без цього кільця.

— Ти маєш рацію, — сказала Маша. – Давай вечеряти.

А колечко це бабусине, золоте і із зеленим камінчиком (не дуже великого розміру) насправді Іван і взяв. Чому сказав, що не брав? Бо сам не пам’ятає, як його взяв. Давно це було. Два роки тому.
Іван на той час дуже зловживав. Майже кожен день. Вони тоді з Машею навіть розлучатися хотіли. Син народився, доньці вже два роки, а тут таке неподобство.

Іван того дня повернувся з роботи додому в дуже підігрітому стані і одразу завалився спати. А поки він спав Маша зібрала речі, забрала дітей та поїхала до рідного села. Прокинувся Іван, нічого зрозуміти не може. Голова гуде. А грошей нема.

«Треба щось робити, – думає Іван. — Інакше до ранку не доживу!

Вирішив Іван у дружини грошей взяти. Пройшовся Іван квартирою. Ні дружини, ні дітей.

— Куди вони поділися? – не розуміє Іван. — Коли треба, нікого немає.

Іван почав шукати гроші у шафах та тумбочках. Грошей не знайшов, а знайшов те саме золоте колечко із зеленим камінчиком.

— Здам у ломбард, — подумав Іван, загортаючи колечко у свою хустовинку. — А з зарплати викуплю і Маша нічого не помітить.

Але дійти до ломбарду Іванові не вдалося. На шляху він зустрів Ігора.

– Ти куди? — спитав Ігор.

— До ломбарду, — відповів Іван.

– Плюнь, – сказав Ігор. — Нікуди твій ломбард не подінеться. Іншим разом сходиш.

— Не можу, — чесно зізнався Іван, — боюсь, що до іншого разу не доживу. Погано мені, Ігорчику.

Ігор показав Іванові на сумку, яку тримав у руці.

– Тут! – упевнено сказав Ігор. – Все!

– Що “все”? – не зрозумів Іван.

– Що треба, – відповів Ігор і розкрив сумку.

Зазирнувши всередину сумки, Іван одразу зрозумів, що порятунок знайдено! І тут же забув і про ломбард, і про золоте колечко із зеленим камінчиком.

— Адже в тебе тут гараж недалеко? — спитав Ігор.

— Тут поряд, — відповів Іван. — П’ять хвилин. Пішки.

— Ходімо в гараж, — запропонував Ігор.

— Ходімо, — погодився Іван.

У гаражі в Івана стояв старенька “Таврія”, на якому востаннє їздили років двадцять тому. І гараж, і автомобіль цей дісталися Іванові у спадок від батька.

Ось у цьому самому автомобілі Іван і прокинувся вранці наступного дня.

– Де я? — подумав Іван, озираючись на всі боки.

Почав згадувати. Спершу згадав, як зустрівся з Ігором і як вони з ним пішли до гаража. Згадав, що Ігору дуже сподобалася “Таврія”, і він навіть хотів купити її.Ігор пропонував гарні гроші. Але Іван не погодився.

– Пам’ять, – сказав Іван. – Про батька! Розумієш?

— Розумію, — сказав Ігор і збільшив ціну.

Але Іван відмовився.

«Добре посиділи, — згадував Іван. – Душевно».

А через місяць Іван взявся за розум, знайшов у собі сили попрощатитись зі своїм минулим, і Маша до нього повернулася. Але минув час і Маша виявила пропажу. А Іван нічого не пам’ятає і тому жодної вини за собою не відчуває.

Наступного дня, після того, як Маша виявила пропажу, в гості до Івана прийшов Ігор. Той самий, з яким Іван два роки тому душевно проводив час у гаражі. Він знову захотів купити машину.

— Продай машину, Іване, — сказав Ігор. — Я в тебе її разом із гаражем куплю. Хороші гроші дам.

Іван згадав, що Маша хотіла поїхати з ним кудись у відпустку.

– Скільки? — спитав Іван.

Ігор назвав суму. Іван зрозумів, що ось цих грошей їм вистачить на скромну подорож удвох.

— А забирай, — відповів Іван.

За годину вони були на місці.

Іван відкрив гараж і віддав Ігорові ключі.

— Тепер це твоє, — сказав Іван.

Ігор сів у машину і відчинив бардачок. На всякий випадок. Побачив там якусь ганчірку. Дістав. Розгорнув.

— Іване, — сказав Ігор. – Тут кільце. Наче золоте. Із каменем.

– Кільце? – здивувався Іван. – Звідки воно тут?

– Я знаю! – сказав Ігор. – Пам’ятаєш? Два роки тому! Ти ще тоді в ломбард збирався. Мабуть, його й хотів закласти.

Іван нічого щодо кільця та ломбарду не пам’ятав. Але одразу згадав, як учора дружина шукала золоте колечко із зеленим камінчиком.

«Воно, чи що? — з жахом подумав Іван. — Невже це? Але як воно тут виявилося? І вона це називає «кілечком з камінчиком»?»

— Це Марії обручка, — сказав Іван. — Вона їй від бабусі дісталася. Цікаво, а скільки воно коштує?

– Камінь великий, – сказав Ігор. — І кільце гарне. Незвичайне. Якщо камінь справжній, то обручка дорога. Краще зі спеціалістом порадитись.

За годину Іван був у оцінювача і дізнався вартість кільця.

– Це не жарт? — спитав Іван. — Кільце справді стільки коштує?

— Принаймні не менше, — впевнено сказав оцінювач. — І справа не лише у смарагді. Кільце старовинне. Зверніть увагу на те, як зроблено кільце. Адже це не просто ювелірна прикраса. Це витвір мистецтва. Імовірно, це кільце виготовлено в середині 19 століття.

Фахівець довго і із захопленням говорив про те, що, безперечно, збільшує вартість цього кільця. Але Іван його вже не слухав.

«Яке щастя, що я тоді його не доніс до ломбарду, — подумав Іван. — Як добре, що мені тоді Ігор зустрівся».

За тиждень у Маші був день народження. Іван насилу дочекався ранку, щоб привітати дружину. Цілу ніч не спав.

– А гроші звідки? – здивувалася Маша.

— Продав гараж і батькову машину, — відповів Іван. – Але! Це це ще не всі подарунки.

– Не всі? – зздивувалася Маша.

Іван віддав Маші колечко із зеленим камінчиком, розповів історію його знаходження і сказав, скільки воно коштує.

— Як же це воно в машині виявилося? — дивувалася Маша.

— Уявлення не маю, — відповів Іван. — Можу лише припускати. Найімовірніше, це я його туди поставив. А навіщо? Не пам’ятаю.

— Невже воно стільки коштує? – Запитала Маша, розглядаючи кільце.

— Кільце старовинне, — гордо сказав Іван, — витвір мистецтва. Звідси й ціна! Дивно, що тобі бабуся цього не сказала.

— Мабуть, і сама не знала.

— Мабуть, — згодився Іван.

— Навіщо ж ти машину та гараж продав? – вигукнула Маша. — А як пам’ять про батька? Можна було продати кільце! Навіщо воно нам?

— Кільце, Маша, завжди встигнемо продати, — сказав Іван. — Кільце, Маша, нікуди не подінеться. І гіршим не стане. Навпаки. Стане лише дорожче. А ця машина вже згнила давно. І кому потрібна ця гнила пам’ять? І кооперативні гаражі, Маша, рано чи пізно знесуть, бо вони справді спотворюють обличчя нашого прекрасного міста.