«Важкий випадок, — думала Віра, дивлячись на чоловіка. — Таке навряд чи можна виправити. І це, зважаючи на все, назавжди».

Але ще три місяці тому Віра на щось сподівалася. І саме тоді Іван відчув утому і вирішив серйозно поговорити з дружиною про їхнє майбутнє.

— Нам просто треба якийсь час пожити окремо, Віра, — сказав Іван.

Він сміливо дивився дружині прямо в очі, сподіваючись, що цей прийом завжди служитиме йому безвідмовно. Але на Віру це вже не діяло. Тепер вона вже добре вивчила свого чоловіка. І знала всі його хитрощі. У тому числі й цю. А він навіть не підозрював, що з роками у нього виробилася звичка робити все навпаки: брехати, дивлячись у вічі, і ховати їх, коли казав правду.

Таке трапляється із тими, кому соромно говорити правду. І Віра це зрозуміла. Не одразу, але зрозуміла. Але довго вона вірила кожному слову свого чоловіка.

“Такі очі, думала вона, брехати не можуть. Тим більше, що він так упевнено говорить”.

Згодом вона почала розуміти, що відкритий погляд і впевненість у голосі ще ні про що не говорять. І коли Іван заговорив про відпочинок від сімейного життя, всі його хитрощі були вже відомі Вірі.

«Знову дивиться у вічі, — думала вона. — Значить, щось не договорює. Або просто бреше».

— Навіщо нам жити окремо? — спокійно спитала Віра.

— Ну, як ти не розумієш, — вигукнув Іван. — Ми втомилися одне від одного. За сім років, що живемо разом, ми просто набридли один одному настільки, що сил більше немає. Нам треба обом багато про що подумати.

— Ти мені не набрид. І мені про це не треба думати.

— І я тобі набрид теж, Віро. Набрид. Тільки ти не хочеш у цьому зізнаватись. Зізнайся, Віро, і тобі легше стане.

– Не вигадуй. Нема в чому мені зізнаватись. Ти мені не набрид. І я від тебе не втомилась.

«Не втомилася вона, — сердито думав Іван. – Звичайно. З чого тобі втомлюватись. Ти ж жінка! А чи жінці багато треба від життя? Чоловік є, дитина є, трикімнатна квартира окрема, поруч із метро, ​​є. Чого тут втомлюватись! І зовсім інша річ я. Тому що я вищий за все це. Тому що за своєю природою я — вільний художник. Шукач пригод. Не втомилася вона. Якщо сама не втомилася, то навколо тебе є ще й інші люди. Не думай, що всі навколо такі ж, як ти. Егоїстка!»

Вперше Іван відчув, що втомився від свого сімейного життя приблизно півроку тому.

«Як мені все набридло, — подумав він. — От знову б повернутися туди, де щодня щось нове».

Бажаючи повернутись у нове, Іван при цьому зовсім не збирався руйнувати те старе і нудне, що створено ним і від чого він втомився. Тобто сім’ю.

— Навіщо сім’ю руйнувати? – казав собі Іван. – Не треба. Адже в неї так багато вкладено. Сім’я – це святе! Сім’я – це храм. Нехай нудний і застарілий, але… Храм! Куди завжди можна повернутись, як у тиху гавань. І в тихій, затишній, домашній атмосфері, поряд із дружиною та дочкою, я завжди зможу відпочити і набратись нових сил для наступних своїх подвигів.

Сильними потрясіннями Іван називав свої пригоди на стороні, в які він почав йти одразу, як тільки відчув втому від старого і жагу новизни. І тоді ж він почав брехати.

Брехати про зниження зарплати. Брехати про відрядження і що затримується на роботі, коли ніякої роботи та відряджень не було. А був спосіб життя неодруженого чоловіка. Яким і тужив періодично Іван. І в котрий кидався з головою.

Іноді на всю ніч, а іноді й трохи довше, коли казав, що їде у відрядження. І все це, звичайно, вимагало додаткових витрат. Звідси була брехня про зниження зарплати.

А тепер йому захотілося більшого.Захотілося вирушити у тривалу подорож. Тому що він познайомився із Інною. А вона мала всі умови для тривалої подорожі. Тому що Інна мала свою власну окрему квартиру, була вільною і не мала дітей.

І саме із Інною Іван і відчув себе по-справжньому молодим. Таким, яким він був ще до весілля на Вірі. Він тоді купив однокімнатну квартиру та з’їхав від мами.

“Це були найщасливіші дні мого життя, — згадуючи, думав тепер Іван. — Я сам вирішував, як і що робити. І щодня я відкривав для себе щось нове!”

У той період він відкрив для себе Віру. І вони побралися. А Віра теж мала свою однокімнатну квартиру. І вони обміняли свої квартири на одну велику. А невдовзі народилася донька. Загалом почалося зовсім інше життя. Нудне! Тобто тихе, спокійне, без сильних потрясінь. Від якого й почав втомлюватись Іван.

І ось тепер Іван рухався далі, як шукач пригод. Тепер йому мало було короткострокових відлучок. Хотілося чогось більшого. Вже мріялося про тривалу подорож. Але він відпрошувався з таким розрахунком, щоб не зруйнувати старого. Щоб будь-якої миті мати можливість повернутися додому.

— А я вважаю, що нам таки треба пожити окремо, — наполегливо повторював Іван. – Треба!

– І де ти хочеш жити окремо? – цікавилася Віра. – У мами?

— Чому одразу у мами?

– А в кого?

— Один мій знайомий, ти його не знаєш, ми разом навчалися в інституті,, їде надовго в інше місто, — не червоніючи і сміливо дивлячись дружині в очі, брехав Іван. — Він дозволив мені жити в його квартирі. Стільки скільки я захочу.

— Я можу поговорити з цим знайомим?

– Він уже поїхав.

– Ось як? А телефон має?

— Ти поставиш мене в безглузде становище, Віро! Що він подумає?

— Ну, хоч адресу квартири, де ти житимеш, я можу дізнатися?

– Можеш! — впевнено відповів Іван. — Адресу дізнатися можеш. Тільки навіщо?

— Раптом із тобою щось станеться. І тобі знадобиться допомога.

— Запевняю тебе, Віро, що зі мною нічого не станеться. Це спокійний будинок у тихому центрі. За мене не хвилюйся. А я тобі дзвонитиму. Кожен день. І буду повідомляти про своє здоров’я.

— Може, все ж таки тобі не їхати? А я створю тобі тут усі умови, щоби ти відпочив від сімейного життя.

– Ні, Віро. Мені треба побути на самоті. Розумієш? Самотність та ще раз самотність! Місяця три. Може трохи більше. Коли довкола нікого. Тільки я та мої думки. У мене дуже багато думок у голові. І вони не дають мені спокою. Мені потрібно багато про що подумати, потрібно зосередитися.Мені тридцять років, а я ще нічого значного не створив. А я ж чоловік!

— Так твори тут своє щось значне. Що заважає тобі думати тут, нікуди не їдучи?

– Де тут? Ось тут? Вдома?

– Ну так.

– Це неможливо, Віро. Як ти собі це уявляєш?

— А ми з донькою будемо тихішими за воду, нижчими за траву. Ми не заважатимемо тобі думати. Якщо хочеш, я можу на деякий час навіть поїхати з нею до мами. І ти тут будеш один. Зосереджуйся та думай, скільки хочеш. Тобі ніхто не завадить!

“Один! – подумав Іван. – Ніхто не завадить! Якби ж! А сусіди? Які все бачать та чують. І все тобі розкажуть? Та й як можна зосередитися і думати, якщо ти будь-якої миті можеш тут з’явитися! Ні. Краще я у Інни зосереджуватимуся».

І Іван відмовився.

– Дякую тобі, звичайно, Віра, – відповів він. – Але ні.

– Чому?

— Тут надто затишно. Це мені заважатиме. Я, як справжній мислитель, потребую спартанської обстановки. А квартира мого знайомого саме така. Там нічого нема. Ліжко односпальне та тумбочка в кімнаті. Стіл та стілець на кухні. Навіть шафи для одягу немає. Речі свої зберігатиму в валізі. Там навіть холодильника та телевізора немає.

Говорячи це, Іван дивився Вірі просто в очі і не червонів. І, звичайно, вона відразу зрозуміла, що чоловік бреше.

«Тут замішана інша жінка, – подумала Віра. — Тепер я в цьому не маю сумніву».

Вона й раніше підозрювала це, але не хотіла вірити. І заплющувала очі на все, навіть навчилась розуміти, коли чоловік її обманює. Але раніше він брехав, не відпрошуючись надовго. Тепер все стало куди серйозніше.

– У тебе хтось є? — тихо спитала Віра.

– Ні! — сміливо відповів Іван, не моргаючи.

— Але ж ти нас не кидаєш?

Іван почервонів і сховав очі.

– Віра! – вигукнув він. — Як ти можеш таке казати? Сім’я для мене – це все. І я можу присягнути перед чим завгодно, що я не кидаю вас. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Тільки не знаю коли.

«Ось тепер він каже правду, — подумала Віра. — Значить, таки інша жінка».

Іван зібрав свої речі та пішов. А Віра наступного дня поміняла замки у дверях.

Через три місяці Іван утомився від усього нового і захотів зробити перепочинок. Він повернувся додому, щоб у тиші та спокої відпочити та набратися сил для нових подвигів, але не зміг самостійно потрапити до квартири.

– Як це розуміти? – запитав він, коли Віра впустила його в квартиру.

— Ми розлучаємося, — відповіла Віра.

– Чому? — вигукнув Іван.

— Тобі так важливо це знати?

– Я вимагаю!

– Я тебе розлюбила, – відповіла Віра.

Іван мав ще одну проблему, крім тієї, що він навчився безсоромно брехати. Беззастережно вірити в те, що сам і вигадував. І зараз він був упевнений, що поки він наодинці та в спартанській обстановці (без телевізора та холодильника) знаходився у пошуках себе, дружина його розлюбила.

Іван одразу відчув себе безвинно постраждалим.

— Ох, отже, як. Поки я, відмовляючи собі у всьому, думав про наше майбутнє, ти мене розлюбила. Та хто ж ти після цього, Віро?

«Важкий випадок, — думала Віра, дивлячись на чоловіка. — Таке навряд чи можна виправити. І це, зважаючи на все, назавжди».

– Це твоя кімната, – не звертаючи на слова чоловіка, продовжувала Віра. — Інші дві — наші із донькою. Ось ключ від квартири та твоєї кімнати. Там є все потрібне. Ходімо на кухню, я покажу тобі стіл. Відразу після розлучення розмінюємося. А поки що графік прибирання квартири я вивішу тут.

Свій посуд у раковині не залишай. Речі по квартирі не розкидай. У квартиру нікого не приводь. Інакше я також когось приведу.

Іван був так вражений тим, що трапилося, що остаточно втратив здатність відрізняти реальність від вигадки. На суді, де слухалася їхня справа про розлучення, він дуже багато говорив про свій високоморальний спосіб життя.

Він серйозно намагався переконати суддю, що, поки він, як справжній філософ, шукав відповіді найважливіші життєві питання, його дружина йому зраджувала.

Іван рішуче вимагав, щоб йому віддали дочку на виховання у залі суду, а Віру позбавили материнських прав. І навіть коли адвокат Віри надав суду як свідка Інну, у якої Іван прожив ці три місяці, він не здавався.

– Я вперше бачу цю жінку! — рішуче кричав він, сміливо дивлячись у очі Інни. – Хто вона? Я її не знаю! Швидше за все, це якась шахрайка. Її найняли! Щоб зганьбити моє чесне ім’я. Вони змовилися. Вони тут усі разом.

Але Іванові це не допомогло. Суд ухвалив рішення не на його користь Івана.